Інституційний ізоморфізм

Інституційний ізоморфізм — концепція гомогенізації організацій в організаційній соціології, за допомогою якої інституційна теорія пояснює процес поширення середовищем одних і тих самих загальноприйнятих, легітимних практик, ідей і структур, які можуть бути не оптимальними з точки зору економічної та технічної ефективності[1][2]. Теорія інституційного ізоморфізму була запропонована в 1983-му році Полом ДіМаджіо і Волтером Пауелом як логічне продовження інституційної теорії Джона Меєра і Браяна Роуена в 1977-му році[3].

Стаття ДіМаджіо і Пауела мала на меті дати відповідь на питання: «Чому організації з часом стають настільки схожими одна на одну?». Для тогочасної соціології організацій це було доволі контрінтуїтивне питання, адже всі інші теорії досліджували інше питання: «Чому організації настільки різні?» (в тому числі Популяційна екологія чи стратегічний менеджмент)[4]. Розвиваючи ідеї інституційної теорії Меєра і Роуена, ДіМаджіо і Пауелл припустили, що ізоморфізм на макрорівні логічно випливає із індивідуального конформізму організацій. Впроваджуючи одні і ті самі загальноприйняті стандарти і практики, організації згодом стають схожими одна на одну, подальші неінституційні зміни стають все складніше. З часом організаційне середовище настільки кристалізується, що будь-які зміни ведуть лише до подальшого ізоморфізму: «…В кінцевому рахунку організаційні суб'єкти, які приймають раціональні рішення, розбудовують навколо себе середовище, яке обмежує їх здатність до подальших змін. Раннє прийняття організаційних нововведень, як правило, зумовлене раціональним прагненням підвищити ефективність. Але нові практики можуть набувати не лише технічних, але і соціальних цінностей ат функцій. В процесі поширення інновацій досягається поріг, за яким впровадження скоріше забезпечує легітимність, а не підвищує ефективність роботи» (ДіМаджіо і Пауел, 1983:148).

«Існуючи та перебуваючи в залежності від інституціоналізованих середовищ, організації з часом стають схожі одна на одну, інкорпоруючу в свою структуру ті елементи, форми і практики, які відповідають загальноприйнятим нормам, правилам і переконанням» (Аксьом, 2019:76[5]).

В роботі ДіМаджіо і Пауелл описуються три інституційні фактори (механізми), які ведуть до інституціоналізації та ізоморфізму — коерсивний, імітаційний та нормативний.

Девід Діпхаус (1996) формулює головну гіпотезу інституційної теорії як позитивну кореляцію між ізоморфізмом та легітимізацією організації[6][7][8]. Іншими словами, коли організація відповідає нормам і правилам інституційного середовища, отримує схвалення свого середовища, вона асимілюється з іншими організаціями і, таким чином, підвищує свої шанси на виживання і успіх[9].

Як відзначають Боксенбаум і Йонссон (2008), важливою відмінністю інституційного ізоморфізму від попередніх теорій організаційної адаптації (теорія обставин, популяційна екологія організацій) є те, що гомогенізація організацій в межах середовища відбувається саме по відношенню до соціально сконструйованих норм, переконань і міфів, а не до технічних чи економічних вимог[4].

Примітки
  1. Tolbert, Pamela S.; Zucker, Lynne G. (1983-03). Institutional Sources of Change in the Formal Structure of Organizations: The Diffusion of Civil Service Reform, 1880-1935. Administrative Science Quarterly 28 (1). с. 22. ISSN 0001-8392. doi:10.2307/2392383. Процитовано 24 лютого 2020.
  2. Palmer, Donald A.; Jennings, P. Devereaux; Zhou, Xueguang (1993-03). Late Adoption of the Multidivisional Form by Large U.S. Corporations: Institutional, Political, and Economic Accounts. Administrative Science Quarterly 38 (1). с. 100. ISSN 0001-8392. doi:10.2307/2393256. Процитовано 24 лютого 2020.
  3. DiMaggio, Paul J.; Powell, Walter W. (1983-04). The Iron Cage Revisited: Institutional Isomorphism and Collective Rationality in Organizational Fields. American Sociological Review 48 (2). с. 147. ISSN 0003-1224. doi:10.2307/2095101. Процитовано 24 лютого 2020.
  4. Boxenbaum, Eva; Jonsson, Stefan. Isomorphism, Diffusion and Decoupling. The SAGE Handbook of Organizational Institutionalism. 1 Oliver's Yard,  55 City Road,  London    EC1Y 1SP  United Kingdom: SAGE Publications Ltd. с. 78–98. ISBN 978-1-4129-3123-6.
  5. Аксьом, Герман (2019). Інституційні фактори дифузії управлінських інновацій. Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Кандидатська дисертація.
  6. DEEPHOUSE, D. L. (1 серпня 1996). DOES ISOMORPHISM LEGITIMATE?. Academy of Management Journal 39 (4). с. 1024–1039. ISSN 0001-4273. doi:10.2307/256722. Процитовано 24 лютого 2020.
  7. Glynn, M. A.; Abzug, R. (1 лютого 2002). INSTITUTIONALIZING IDENTITY: SYMBOLIC ISOMORPHISM AND ORGANIZATIONAL NAMES.. Academy of Management Journal 45 (1). с. 267–280. ISSN 0001-4273. doi:10.2307/3069296. Процитовано 24 лютого 2020.
  8. Ansari, Shahzad M.; Fiss, Peer C.; Zajac, Edward J. (2010-01). Made to Fit: How Practices Vary As They Diffuse. Academy of Management Review 35 (1). с. 67–92. ISSN 0363-7425. doi:10.5465/amr.35.1.zok67. Процитовано 24 лютого 2020.
  9. Scott, W.R. and Meyer J.W. (1991). Scott, W. R., & Meyer, J. W. 1991. The organization of societal sectors. In W. W. Powell & P. J. DiMaggio (Eds.), The new institutionalism in organizational analysis: 108-140. Chicago: University of Chicago Press. Chicago: University of Chicago Press.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.