Ісламська філософія

Фальсафа — арабомовний перипатетизм та неоплатонізм, представники якого спиралися на філософський спадок античності та еллінізму, виступаючи його продовжувачами, інтерпретаторами та коментаторами, а також окреслюючи нове коло філософських запитів і проблем. Основними представниками фальсафи є аль-Кінді, аль-Фарабі, ібн Сіна, Абу Бакр ар-Разі, Міскавайг, ібн Бадджа, ібн Туфайль та ібн Рушд.

Калям (букв. «розмова [про щось]») — хронологічно перший напрям мусульманського філософствування, представники якого зосереджували свою увагу на першоджерелах ісламського віровчення, розглядаючи їх у раціоналістичні парадигмі. Світоглядний дискурс каляму містить низку проблем, які стали герменевтичною основою переходу від раціоналізованої теології до змістовної філософської рефлексії (проблема властивостей Бога, свободи волі, створення світу та ін.). Цей напрям філософської думки ісламського світу класифікують на декілька течій, серед яких можна виокремити ’аша'ризм (послідовники Абу ль-Хасана аль-’Аша'арі) та матурідизм (послідовники аль-Матуріді); окремі дослідники додають сюди тахавізм (послідовники ат-Тахаві) та загіризм (послідовники аз-Загірі). У калямі також існували численні течії, які відрізнялися між собою внаслідок відмінних поглядів на ту чи іншу проблему (наприклад, прихильників вчення про автономію людської волі називали кадаритами, а послідовників ідеї про абсолютне передвизначення — джабаритами); у мусульманських доксографіях течії раннього каляму розглядалися переважно в межах персоналістичного підходу (джагміти — послідовники Джагма ібн Сафвана, дірарити — послідовники Дірара бін ’Амра, карраміти — послідовники Мухаммада бін Каррама та ін.).

Мутазиліти («ті, хто відійшов») — напрям філософської думки ісламського світу, послідовники якого оформилися в окремий рух ще у VIII столітті нашої ери. Представники цього руху розробили своєрідні погляди на проблему свободи волі, створення Корану, атрибути Бога та ін., виклавши ці принципи у шести «стовпах віри». Вирізняючись з-поміж представників каляму радикальним раціоналізмом, му'тазиліти алегорично витлумачували або взагалі заперечували окремі положення доктринального ісламу, які, на їхню думку, суперечили здоровому глузду. Послідовники цього напряму філософії ісламського світу створили оригінальне онтологічне вчення, спираючись на ідеї атомізму, неперервності та фрагментарності просторового континууму, співвідношень субстанцій, акциденцій, множинності та одиничності. Основні школи «прихильників єдинобожжя та справедливості» (так називали себе му'тазиліти) зосереджувались у Багдаді та Басрі, проіснувавши там до кінця Х століття; найвизначніші представники обох шкіл — Васіл ібн Ата (вважається засновником напряму), Абу ль-Гузайль, ан-Наззам, Бішр бін Му'ттамар, Му'аммар, Абу Гашім та ін.

Суфізм (тасаввуф) — феномен ісламської духовної культури, для якого характерний значний рівень філософської рефлексії над проблемою відношень «людина» — «Бог». Класично означуваний як ісламський містицизм, таріка («шлях») суфізму виступає як поступальна система наближення людини до Божественного світу, використовуючи як емотивно-вольові, так і раціональні якості людини. Методика цього «шляху» суттєво відрізняється у різних напрямах суфізму; окремі з них, розробляючи теоретичні аспекти містичної практики, включеної в контекст «істинної реальності» (хакіка), утворили цілі філософські системи. Найвизначнішими представниками «філософського суфізму» Середньовіччя вважаються Джунайд аль-Багдаді, аль-Харіс аль-Мухасібі, Байазід Бістамі, Мухі’ д-Дін ібн ’Арабі, ’Абд ар-Раззак Кашшані, ’Абд аль-Карім Джілі, Абу Хамід аль-Газалі та ін.

Батинізм (батиніййя — «шукачі потаємних смислів») — напрям філософської думки ісламського світу, який, з'явившись іще у 8 столітті, продовжує своє існування у вигляді декількох релігійних течій шиїтського ісламу (ісма'їлізму, ’алавізму-нусайризму, даразизму та ін.). У добу Середньовіччя вказані рухи характеризувалися значним ступенем осмислення філософської спадщини античності, еллінізму, а також східних релігійно-філософських напрямів (гностицизм, сабеїзм, маніхейство). Поєднавши поняття Божественного гнозису (’ірфан) із шиїтською профетологією, батиніти алегорично тлумачили сакральні тексти, розглядаючи нормативно-правовий зміст релігійних законів як відносний та віддаючи перевагу «внутрішньому» знанню, успадкованому від провідників істини — імамів. Для більшості течій, означених нами як батинізм, характерні циклічні концепції часу (даувар — «кола», «цикли»), вчення про метемпсихоз (танасух), а також про Боговтілення (хулуль).

Ішракізм (ішракіййя, від ішрак — «просвітлення») — напрям філософської думки ісламського світу, започаткований Шігаб ад-Діном Суграварді (відомим як Суграварді Вбитий (аль-Мактуль) — через мученицьку смерть). Класично означуваний як «філософія світла», ішракізм увібрав фундаментальні принципи суфізму, гностицизму та давньоіранського містицизму (зокрема, ангелологічну та іллюмінативістську символіку), створивши розлоге онтологічне та космологічне вчення. Суграварді розглядав містичну філософію як Божественну мудрість (аль-хікма аль-ладуніййя), відому ще Ідрису-Гермесу, грецьким, індійським, перським та іншим давнім мислителям.

Традиціоналізм (ас-салафійун) — окремий напрям мусульманської парадигми філософствування, для якого характерний релігійний доктриналізм та апологетизм. Перебуваючи в руслі сунітської релігійно-правової думки, представники традиціоналізму виступали як опоненти перерахованих вище філософських напрямів, протиставляючи їм експліцитні твердження («тексти» — нусус) Корану та Суни. Вдаючись до дискурсивної полеміки в сфері логіки, онтології, гносеології, метафізики, етики та інших філософських дисциплін, салафійун розробили власні герменевтичні, логічні, епістемологічні та соціально-етичні вчення, аргументуючи їх як посиланнями на сакральні тексти, так і «здоровим глуздом» (аль-’акль ас-саріх). Найвизначнішими представниками традиціоналізму вважається ібн Кулляб, ібн Хазм аль-Андалусі, ібн Таймійя та ібн аль-Кайїм аль-Джаузіййя.