Ісламський сепаратизм в Індії

Джамму і Кашмір — це самий північний індійський штат, який займає в силу свого географічного положення, особливе стратегічне значення для Індії. Цей штат розташований на стику Індії, Пакистану, Китаю та Афганістану. Хоча в даний час Індія не має безпосередніх кордонів з Афганістаном, в силу окупації Пакистаном північній частині Кашміру[1], вплив саме афганських терористичних угруповань, є особливим чинником, дестабілізуючим становище на Півночі Індії.

Князівство Джамму і Кашмір є утворенням, сформованим в результаті першої англо-сикхської війни 1846 р[1]. Саме завдяки англійському управлінню, територія, де більшість населення є мусульманами, управлялася династією догрів, які були індуїстами, що стало «бомбою сповільненої дії» для внутрішнього стану Кашміру, яка дала про себе знати в момент отримання незалежності Індії та Пакистану.

У першій половині XX століття, на території Кашміру складається рух «Мусульманська конфедерація»[1]. Згодом, цей рух отримав назву «Національна конфедерація», так як в його ряди входили і мусульмани та індуси. Однак, через деякий час, найбільш фанатично налаштовані мусульмани, відколовшись від даної організації, створили рух під колишньою назвою «Мусульманська конфедерація»[2].

До 1947 р., коли лордом Маунтбеттеном була проголошена незалежність Індії, «Мусульманська конфедерація», в своєму оновленому складі, досить яскраво виступала за приєднання до Пакистану. Подальші події розвивалися не на користь режиму махараджі. У жовтні 1947 р. , після вторгнення в Кашмір кочових пуштунських племен, за якими вже незабаром пішли частини пакистанської армії, Харі Сінгх був змушений підписати документ про приєднання Кашміру до Індії. Це гарантувало йому допомогу у зупинці просування пуштунських племен.

Індійські мусульмани, лише в незначній мірі, є нащадками переселенців з країн Близького Сходу і Середньої Азії[3]. Велика частина індійських мусульман — це вихідці з місцевих станово-кастових, і етно-кастових груп[4]. Саме ж поняття «мусульманин» в Індії, є не тільки, а часом і не стільки, конфесійною приналежністю, скільки етнічною кастовою і становою назвою[5].

При цьому, найчастіше, традиції індійських мусульман не сильно відрізняються від індуїстських. Особливо сильно це проявляється в той момент, коли в момент паломництва в Мекку, індійські мусульмани усвідомлюють, що мова, культурні традиції та звичаї мусульман з інших країн, є для них більш чужими, ніж ті, з якими вони мають справу на батьківщині. Мусульманськими повстанцями було засновано тимчасовий уряд «Азад Кашміру» або «Вільного Кашміру» зі столицею в Музаффарбаді[6]. Очолив цей уряд член «Мусульманської конференції» Сардар Мухаммед Ібрагім. Фактично, уряд «Вільного Кашміру» контролювало вузьку територію, прикордонну до Пакистану, населення якої, складалося в основному з біженців, які прийшли з Індійської території.

У 1948 році лідер «Національної конференції» Шейх Мохаммад Абдулла, на прізвисько «Лев Кашміру», стає головним міністром штату Джамму і Кашмір. Таким чином, територія Кашміру була розділена на сфери впливу між двома політичними рухами. Такі територіальні зміни, що відбулися в Кашмірі, настали в жовтні 1962 р.[7], коли Китай закріпив контроль над частиною Ладакху. Після цього, події сталися в трьох війнах між Індією і Пакистаном, також розгорталися на території Кашміру. В ході останнього конфлікту, сторонами було підписано угоду, згідно з яким територія Джамму і Кашміру поділялася між Індією і Пакистаном, однак територія колишнього князівства Джамму і Кашмір, тепер, поділялася між Індією, Пакистаном і Китаєм.

У вересні 1982 р. помирає Шейх Мухаммад Абдулла[7], і його наступником і міністром штату, стає його син Фарук Абдулла. У 1986 р., Фарук Абдулла підписує з тодішнім прем'єр-міністром Індії Радживом Ганді угоду про альянс між «Національною конференцією» та «Індійським національним конгресом». Через це Фарук Абдулла був звинувачений у зраді кашмірських інтересів[8]. У вересні того ж року, ряд радикально налаштованих партій утворює «Мусульманський об'єднаний фронт» (МОФ), який повинен був протистояти «Національної конференції» на майбутніх виборах. Самі ж члени «МОФ» згодом стали відомими командирами, і утворили ряд найбільших терористичних організацій.

У боротьбі з ісламським сепаратизмом індійський уряд застосовує великий комплекс заходів і засобів, з яких можна виділити три великі групи: законодавчі, військові і політичні. Всі ці заходи розвиваються по мірі змін відносин із суміжними державами, і ситуації в окремих частинах країни.

Норми антитерористичного законодавства, як правило, розроблялися і розробляються на федеральному рівні, після чого поширюються в окремих штатах. Також варто відзначити поправки, які були внесені в закон про протидію тероризму» прийнятий 28 березня 2002 року, після терористичних атак на Мумбаї. З цих поправок можна виділити:

1. Розширення визначення терористичних актів
2. Посилення поняття належності до терористичних угрупувань і організаціям
3. Збільшення мінімального строку для затримання осіб, підозрюваних у причетності до терористичних актів, з 15 до 30 днів, а максимально — з 90 до 180 днів
4. Заборона звільнення під заставу іноземних громадян, без дозволу або незаконно в'їхав на територію країни
5. Нова законодавча база, що регулює роботу Національної служби розслідувань[9],

Як можна бачити з контексту даних поправок, незважаючи на те, що вони поширюються на всю територію Індії, в основному вони спрямовані на стримування ісламських сепаратистських угруповань. Розглядаючи політичні методи боротьби, варто зазначити, що вони в основному пов'язані з посиленням дій уряду по відношенню до терористичним угрупованням, безпосередньо або побічно пов'язаними з Пакистаном.

• Джихад
• Індія
• Газават
• Пакистан
• Кашмір
• Сепаратизм

Баранов С. А. Сепаратизм в Індії// Інститут востоковеденья РАН, М. 2003.

Котін В. Ю. Іслам в Південній Азії СПб. 2006.

Мікаелян Н. Р. Суспільно-політичні рухи і релігійна традиція в Індії і Пакистані ІВ АН СРСР 1989 М. С.

Kapila S. India's counter-terrorism strategy 2004-2008: Flawed Political Approaches 2008 //URL: https://web.archive.org/web/20100613102929/http://southasiaanalysis.org/papers29/paper2847.html

The Sixteen Point Agreement Arrived at between the Naga People's Convention and the Government of India in July 1960. — The Naga Nation and its Struggle against Genocide. Copenhagen, July 1986.