Історичний міф

Первісні сюжети М.і. присвячені становленню відповідної системи, яка впорядковує попередній етносоціальний безлад (напр., міф про походження якогось «обраного народу» — «арійський міф», «сарматський міф», «кельтський міф» тощо). До класичних сюжетів М.і. належать міфи соціальної/етнонаціональної героїки або героїко-генетичні міфи (міфи-легенди про «батьків-переселенців», «предків-засновників», історико-революц. епос, апологія знакових славетних істор. діянь тощо). Адже «героїчний сюжет» М.і. переважно осмислюють як «дивовижну історію» про приховані наміри нар. мас, які здійснюються завдяки жертвенним актам, славетним звершенням тощо. Водночас низка сюжетів М.і. санкціонує культ. приписи і норми щодо функціонування сусп-ва, приміром, стосовно соціальних матриць індивідуальної та групової поведінки, ритмічності й послідовності певних дій тощо. Зокрема, у традиційному (див. Аграрне суспільство), почасти в передмодерному, сусп-ві М.і. є засобом соціальної, етнічної, реліг. консолідації тієї чи ін. спільноти (напр., календарні свята, аграрні культи, сакральні дійства, пов'язані з класичною міфологією тощо). У сучасних соціально-політ. практиках, особливо в тоталітарних сусп-вах (див. Тоталітаризм) і при авторитарних режимах, споглядаємо низку заходів, пов'язаних з ідеологічними сюжетами М.і., які почасти наслідують ритуальні канони в традиційному сусп-ві (першотравнева демонстрація, нацистські «факельна хода» й «обряд посвяти», урочисте й показне обрамлення роботи комуніст. і нацистських парт. з'їздів та ін. колективні святкування, які продукують масову ейфорію, експресію тощо). Окреме місце займає М.і., пов'язаний з есхатологічними (міф про «кінець світу»), соціально/національно прогностичними чи утопічними сюжетами (міф про побудову «світлого комуністичного майбуття», планетарний тріумф «арійської раси», месіанське призначення народу/нації тощо). Чимало міфологічних сюжетів мають «мандрівний» статус, оскільки запозичувалися різними к-рами. Напр., відомий сюжет про вибір віри, з яким пов'язується християнізація ряду народів середньовічної Європи та ін.

У 19 ст. шириться вплив міфотворчості (політ., соціальної, нац.) на індивідуальну і масову свідомість, зокрема на історіописання та літ. творчість, у тому числі на укр. обширах. Ці засадні трансформації відбуваються на культ. хвилі романтизму завдяки спорідненості міфологічного мислення з худож. устремліннями тогочасних європ. інтелектуалів і мислителів, які прагнули сприймати світ за посередництвом мист-ва. Зокрема, шеллінгіанська натурфілософія спиралася на ідею єдності світу та його мистецько-худож. осягнення. Відтак М.і. відіграє важливу роль у генезі багатьох літ. сюжетів, поширенні низки укр. міфообразів («Великий Луг-Батько», «Січ-Мати», «Дике Поле» та ін.), тем, персонажів, колективних опозицій (козак–лях, козак–москаль) тощо. Міфологічні конструкції або міфорелікти («славне», «героїчне» козац. минуле) побутують в укр. преромантичних («Історія русів») і романтичних наративах («Книга буття українського народу», «Кобзар» та ін.). Важливими віхами в поширенні й циркуляції міфів у 19 ст., зокрема в урізноманітненні сюжетів М.і., стають теорії героїв і героїзму Т.Карлейля та расової нерівності Ж.-А. де Гобіно. Самобутня спроба опанувати й пояснити логіку М.і. мистецькими засобами в контексті тодішньої цивілізації представлена в муз. драматургії Р.Вагнера. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. модерністська естетика та філософія у світ. соціогуманітаристиці і к-рі спричинилися до застосування М.і. як інструменту впливу та формування колективної, масової свідомості. Приміром, до міфотворчості вдавалися репрезентанти неоромантичного (див. Неоромантизм) історіописання т. зв. бездержавних чи скривджених європ. націй (чеської, польс. та ін.), котрі прагнули оновити проекти «винайдення» національно-державницьких традицій й актуалізувати пошуки свого місця в системі європ. модерну. В укр. історіографії неоромантичні тенденції виразно проступають у працях В.Липинського (напр., «Переяславська легенда» в студії «Україна на переломі 1657—1659: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті»), С.Томашівського та ін. Водночас побутували проекти й соціальної та політ. міфотворчості. Так, франц. теоретик анархо-синдикалізму Ж.Сорель розглядав міф як базисну структуру класової (пролетарської) свідомості, побудовану не на знаннях, а на вірі. У такому сенсі міф постає як психологічний імператив, що інспірує соціальну волю, приміром як інтегруюча сила (волюнтаризм), що задає й організовує вектор руху натовпу тощо.

Упродовж 19–20 cт. значного поширення набувають національні історичні міфи. Вважають, що нац. М.і. є складною й організованою знаковою системою, яка має кілька компонентів: ієрархію стереотипів, ідеалів, уявлень, оцінок тощо. Відтак нац. М.і. часто тлумачиться як особлива мова, своєрідний культ. код певного народу/нації. Причому засвоєння такої міфологічної «мови» трактують як необхідну умову для внутр. комунікації й інтеграції цієї спільноти. У типологічному плані вирізняють низку традиційних сюжетів нац. М.і., які мають легітимаційне призначення в контексті апології національно-державницьких ідей: про етнічну однорідність (перебільшення ступеня етнічної консолідації в домодерну давнину); про автохтонність (обстоювання ідеї про надзвичайно давні витоки нац. к-ри та мови); про прабатьківщину (проекти етнополіт. конструювання національно-держ. буття за рахунок т. зв. істор. території давнього розселення етносу); про політ., культ. або лінгвістичну спадкоємність (абсолютизація традицій наступності з певною д-вою, к-рою, цивілізацією, етносом); про «етнічну родину» («зазіхання» на культ. спадщину споріднених етносів або націй); про походження або давніх предків (намагання ідентифікувати своїх пращурів з відомими народами класичної давнини чи середньовіччя); про тисячолітню (і навіть тривалішу) безперервну й гомогенну нац. історію (ігнорування або ретушування культ., етнополіт. розривів і розломів у істор. бутті народу/нації); про подію чи міф-подію (трактування знакових, доленосних звершень у національній/соціальній історії, їхніх причин, мотивацій та ролей учасників); про нар. сказання або міф-переказ (пам'ять про народну/національну славу, незвичайні випробування, жертвенну спокуту); про героїв (фундатори д-ви, уславлені політ. і військ. вожді) тощо.

Ідеологи й політ. провідники 20 ст. повсюдно використовували родовий досвід людства в побудові низки псевдо- та неоміфологій для реалізації різних політ. проектів — від формації тоталітарних і авторитарних режимів до просування демократ. моделей. Зокрема, відбувалася суцільна ідеологізація М.і. в контексті політ. потреб. У політ. теоріях 2-ї половини 20 ст. проблема М.і., пов'язаного з нац. д-вою, сполучилася з темою лідерства (вождизму) і моделювання реакцій та поведінки натовпу (електорату) в межах сучасного масового суспільства. Зокрема вивчалися політ. технології, які за допомогою М.і. руйнують групове й приватне життя індивіда, вводять його в стан тотального публічного існування і перманентної екзальтації (Х.Арендт, нім. соціолог К.Маннгейм та ін.). Заразом розглядалася роль М.і. в знищенні традиційного політ. ладу з метою створення нового режиму. Провідне місце в «політичній неоміфології» посідають конструкції, які легітимізують тоталітарний порядок: ритуали пошанування «героя-вождя» в нацистському та рад. режимах, образи-міфологеми «новітніх героїв» («арійських надлюдей», пролетарських «висуванців»), що драматизують і навіть театралізують різні форми сусп. буття, передусім вир-во («соціалістичні змагання» ударників, «битва за врожай» тощо), атмосферу повсякденного побуту й родинних відносин («геройський вчинок» хлопчика П.Морозова), ідеологічно дозволені види творчості, спортивні змагання (XI Олімпійські ігри 1936 в Берліні, Німеччина) тощо. Апогей штучної міфотворчості спостерігається за часів тоталітаризму, коли М.і. стає одним із осн. засобів маніпулювання сусп. свідомістю в гітлерівській Німеччині (міф про «тисячолітній Рейх») та в СРСР (міф про квазіспільноту — «радянський народ»). Врешті, К.Маннгейм уважав, що будь-яка ідеологія містить міфологічний елемент.

Процес масової ідеологізації та численних ревізій М.і. трактується неоднозначно і досить суперечливо. За афористичним висловом франц. культуролога Р.Барта, у наш час міф перетворив історію на ідеологію. Нім. філософ К.Хюбнер тлумачить нац. міф як необхідну складову досвіду сучасної людини, причому обстоює тезу, що наук. думку не варто цінувати вище, ніж М.і. Натомість брит. філософ Е.Геллнер вважав, що нац. міф є продуктом сучасної епохи, зокрема, кваліфікує його як вигадану історію чи небезпечну брехню, котра чарує і тому перешкоджає осягнути сутність нації та її буття.

Сучасний М.і., попри свою ірраціональну, суперечливу природу, раціоналізується засобами спрямованого навіювання на масову свідомість, такими як: пропаганда, агітація, медійні шоу, продукування штучно сконструйованих міфологічних образів, завуальоване і приховане ідеологічне супроводження інформаційних потоків у ЗМІ й мультимедіа (кінопродукція, мережа Інтернет) тощо. У теоріях масової комунікації проблематика міфу порушується в розробці технологій і механізмів вербального та невербального маніпулювання масовою свідомістю, насадження певних стереотипів поведінки, мислення, споживання, навіть моди і мистецьких уподобань (Р.Барт, Ж.Бодрійяр, О.Тоффлер, Е.Юнгер та ін.). Зокрема роль традиційних героїв минувшини значною мірою заступили чи підмінили міфологічні образи провідних персонажів кінофільмів, рекламних роликів, відеокліпів, літ. бестселерів і навіть популярних блоггерів (осіб, які ведуть мережевий журнал чи щоденник подій, іноді приватних й інтимних, і виставляють його для публічного доступу в Інтернеті). Своєрідною фабрикою вир-ва «нових міфів» про героїв, у тому числі «кіношних», зокрема про відомих постатей минувшини, у 20 ст. став Голлівуд (р-н кінофабрик у м. Лос-Анджелес, США; синонім кінематографа США), який розповсюдив свій вплив на всю планету.

Вважають, що продукування новітніх міфів пов'язане з кардинальними трансформаціями свідомості «масової людини», яка прагне віднайти орієнтири у швидкоплинному, ба навіть бурхливому сучасному світі. Відтак деякі науковці (М.Маклуен, В.Онг та ін.) обстоюють думку, що ЗМІ й мультимедіа звертають і занурюють індивідуума в новітню «міфореальність». Напр., традиційні і нові міфологічні образи використовують у численних стилізаціях з масової к-ри, зокрема у віртуальному просторі. Такий трансльований міфологічний образ зберігає єдність колективної пам'яті і має здатність до постійного оновлення, що підвищує його можливості щодо абсорбції інформації та її символічної репрезентації. Ці якості дають змогу знаковим механізмам бути оптимальним засобом трансляції міфологічної конструкції і пов'язаного з нею соціального ритуалу в масовому сусп-ві.

Іноді М.і. може виникати стихійно, як реакція на певні соціокульт. зрушення (розпад імперій, сплеск етнонац. пасіонарності, глобальні соціально-політ., екон. трансформації тощо) або культ. явища (культове поклоніння т. зв. ідолам і богам масової к-ри, напр., «бітломанія», субкультурні та контркультурні практики тощо), але частіше створюється і поширюється цілеспрямовано.

Сучасний М.і. є однією з фундаментальних, глибинних складових свідомості «масової» людини, звернених до давньої функції міфотворчості — творення простої і доступної картини світу, яка схематично трактує сусп. явища, процеси й факти. У цьому сенсі міф є адаптивним феноменом сусп. буття, позаяк допомагає формувати комфортне психологічне і духовне середовище, своєрідний ізольований прихисток для існування людини, продукує відчуття захищеності та ілюзію розуміння й близькості соціального середовища. Відтак за допомогою міфу намагаються створити символічну, часто-густо полярну, чорно-білу картину дійсності, що репрезентує архетипічний (закодований) досвід певної соціальної/національної спільноти.

Особливе місце посідає повсякденний М.і., який теж є своєрідним опредметненням колективних фобій та переживань, зокрема представлених у вигляді яскравих і доступних образів масових очікувань, страхів та надій (образи ворога/чужого, «сильного», «мудрого», «доброго» провідника нації чи керманича країни, патерналістської «держави-батька» тощо). Повсякденний М.і. відтворюється на рівні спонтанного життєвого досвіду і побутової свідомості, а також під час кризових, переломних ситуацій, які вимагають колективної соціальної дії, що підпорядкована чужій, сторонній волі. Сюжети таких міфів санкціонують розгул ксенофобії, насильства, терору, протиправних дій тощо. Водночас М.і. на злободенні теми зазвичай доповнюється гучною політ. риторикою, огульним шельмуванням опонентів, піднесенням псевдопатріотизму, демонстративними популістськими акціями тощо. Власне, повсякденний міф є способом масового переживання та колективної віри у сподіване вирішення злободенних проблем соціального життя.

Міфи репрезентують найзначніші й найтонші уявлення про параметри існування тієї чи ін. спільноти: родові розрізнення у вигляді бінарних опозицій на кшталт свій/чужий, організуючі чинники, що освоюють простір і час, минуле й майбуття певної спільноти тощо. Тому міф є неабияким засобом колективної саморефлексії і самовизначення. Надзвичайно важливу роль М.і. відіграє в перехідних сусп-вах, зокрема в процесі формування ідентичності національної, яка спирається на сутнісні особливості міфологічного мислення. Такими особливостями є тісний взаємозв'язок міфу з масовою свідомістю, його ірраціональний характер, нерозчленованість приватного і публічного, апелювання до інтуїції тощо. Завдяки міфові індивідуум отримує такий образ чи образи світу, в якому всі елементи структуровані і співвіднесені з самою людиною настільки, що кожна дія є компонентом заг. структури.

Важливу роль у сучасній масовій свідомості відіграє М.і. про героя/героїв. Такі міфи надають самоцінного значення індивідуальній екзистенції «масової людини», зокрема, створюють для неї «ідеальні» зразки поведінки («соціального гвинтика», «універсального споживача», «мученика-месника», «фаната-вболівальника», «борця-патріота» тощо). Відтак міфи легітимізують і вводять до соціальних практик нав'язані зверху стереотипи поведінки, а людина з масового сусп-ва включається до адаптаційного механізму існуючого громад. порядку (міфи про «американську мрію», «технологічне суспільство», «соціальне суспільство загального благоденства» тощо).

Міфічні образи героїв сучасного сусп-ва, як правило, представлені тільки чеснотами. Усі позитивні якості максимально акцентуються чи навіть абсолютизуються, позаяк за канонами мас-медіа міф про «нового героя» вимагає: жити в тих же умовах, мати ті ж звички, говорити тією ж мовою, що спілкується «масова людина». Заразом міф про героя в добу соціокульт. зрушень часом спричиняється до поширення інновацій та започаткування новітніх традицій соціуму. Головна ж мета, яку висувають сучасні творці міфів у перехідному сусп-ві, полягає в руйнуванні старих, створенні й легітимації нових соціальних норм і моделей поведінки, тобто у формуванні таких ціннісних настанов, які допомагають сприймати «новітні взірці» як природні й вічні в певній спільноті.

Витоки сучасних інтерпретацій міфів, у тому числі М.і., пов'язують із Дж. Віко, який вважав, що світ минувшини можна пізнати за допомогою реконструкції ідей та думок, об'єктивованих у міфі. За Просвітництва доби міф розглядався, головно, у логіко-раціоналістичному сенсі як архаїчний продукт забобонів, середньовічної схоластики й обскурантизму (Вольтер, Д.Дідро, Б. Ле Бов'є де Фонтенель та ін.). У часи нім. романтизму (Новаліс, Ф.-В.Шеллінг, А.-В.Шлегель та ін.) шириться теорія міфу, за якою міфологічний образ тлумачиться в органічній єдності зі своїм змістом-символом. У 2-й пол. 19 ст. вирізняються два магістральні напрями вивчення міфу: 1) порівняльно-історичний або лінгвістичний (Ф.Буслаєв, В.Маннгардт, М.Мюллер, О.Потебня, В.Шварц та ін.), що спирався на романтичну традицію, за якою походження міфу розглядалося як «хвороба» мови, тобто в контексті співвідношення його семантики та метафоричної будови; 2) «антропологічний» чи «еволюціоністський» (Е.Ленг, Г.Спенсер, Е.-Б.Тейлор та ін.), який послуговувався порівняльною етнографією, зокрема, тлумачив міф як елемент протонауки. Постає і низка оригінальних потрактувань міфу, зокрема, Ф.-В.Ніцше розглядав міфи як життєві передумови існування будь-якої к-ри. У 20 ст. теорії міфу розробляли кілька наук. шкіл: ритуальна (Т.Гастер, Е.Джеймс, С.Хук та ін.), функціональна (Б.Малиновський, А.-Р.Радкліфф-Браун та ін.), соціологічна (Е.Дюркгейм, Л.Леві-Брюль та ін.) й ін. Висувається і обґрунтовується низка теорій міфу. Символічна теорія (фундатор — нім. філософ-неокантіанець Е.Кассірер) тлумачить міф, поряд з мовою і мист-вом, як автономну символічну форму к-ри, своєрідну замкнену систему. Відтак міфологічна свідомість порівнюється із специфічним кодом, який потрібно віднайти, щоб розшифрувати й осягнути сенс істор. мислення і навіть фундаментальні цінності тієї чи ін. к-ри. Психологічна теорія (фундатор — швейцарський психолог і філософ К.-Г.Юнґ) пов'язує витлумачення значення міфу з архетипом (первинним образом) колективного несвідомого, тобто психічних і соціальних станів (міф про Едіпа, міф про Електру), які потребують спец. інтерпретації. Структуралістська теорія (фундатор — франц. етнограф і соціолог К.Леві-Строс) розглядає міф як універсальну структуру людської свідомості, зокрема як сферу позасвідомих логічних операцій та особливий інструмент розв'язання суперечностей (засіб зняття всіх опозицій). Засади семіотичної теорії заклав Р.Барт, який трактував міф не тільки як форму наративу (вторинну семіотичну систему), а й феномен повсякденності, зокрема як спосіб комунікації. На його думку, міф нічого не приховує і нічого не афішує, а тільки деформує: міф не є ні брехнею, ні істинним визнанням, він є спотворенням. Побутує й низка ін. теорій та концепцій міфу, які вирізняються багатоманітністю і контраверсійністю підходів.

Українські міфи постали на перехресті кількох культ. традицій: слов'янської, вибудуваної на індоєвропейській та праслов'янській міфологічних моделях світу, а також на антич. і християн. міфосприйнятті. Це зумовило надзвичайно складну рецепцію різних міфологічних картин світу в укр. М.і.

З доби античності праукраїнський, пізніше — укр., культ. простір був ареною поширення багатьох міфів. Згодом тривале істор. побутування укр. земель у складі різних д-в (Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Російської імперії, Польщі (2-ї Речіпосполитої), СРСР та ін.), які належали до різних соціокульт. або цивілізаційних комплексів, спричинилося до циркуляції різноманітних істор. міфів. Чимало з них постало в руслі рос. нац. традицій та різноманітних імперських практик. Приміром, походження і роль низки рос. істор. міфів розглянув амер. історик Е.Кінан, зокрема про Київ або києво-рус. спадщину: Моск. д-ва як серцевина й основа для Рос. імперії та СРСР і водночас як осн. і прямий спадкоємець політ. й етнонац. спадку Київської Русі; моск. експансіоністська місія або т. зв. збирання рус. земель; Москва як єдина наступниця візант. культ. і політ. традиції («Москва — третій Рим»); Московщина як провідник антитатар. хрестового походу, зокрема першого великого моск. підкорення нерус. територій — Казані (нині столиця Татарстану, РФ) та Астрахані (нині місто в РФ) в серед. 16 ст.; рос. завоювання Білорусі й приєднання України як релігійно-політ. (правосл.) місія моск. царів та ін.

Ширилися і польс. істор. міфи щодо укр. історії. Серед них чільне місце посідали міфи про «сарматське походження» (див. Сарматизм); цивілізаційну місію польс. католицизму на «східних кресах» (укр. і білорус. околицях) Речі Посполитої, яка побутувала в метафоричній формулі про «здобич польського плуга» на Сході; про Річ Посполиту як «житницю» середньовічної і ранньомодерної Європи; ідеальний держ. устрій Речі Посполитої для всіх її народів; культ. призначення катол. Польщі як охоронця європ. християн. цивілізації від мусульманського, турецько-татар., пізніше атеїстичного, більшовицького світів, відомий ще як концепція antemurale christianitatis (підмурівок межі християн. світу) тощо. Нині поняття «antemurale christianitatis» розглядають як своєрідну формацію колективної польс. пам'яті, створеної, збереженої, розширеної і модифікованої багатьма поколіннями протягом більше ніж п'яти століть.

За тоталітарної доби укр. минувшина стала об'єктом цілеспрямованої міфотворчості ідеологів рад. режиму, які наслідували старі рос. імперські традиції й адаптували їх до новітніх вимог у контексті досягнення телеологічної мети — об'єднання/возз'єднання історії східнослов'ян. народів. Низка «нових» та перелицьованих «старих» імперських міфів циркулювала на теренах рад. історіописання з обсягу укр. минулого: Рад. Україна як «молодша сестра» Рад. Росії; «спільна», єдина історія трьох «братніх» східнослов'ян. народів; міфологічна схема приєднання України до царської Росії як «меншого лиха» (побутувала від кінця 1930-х рр.), міфічна концепція «добровільного возз'єднання України з Росією» (відомі «Переяславські тези» ЦК КПРС 1954) тощо. Сучасні науковці обстоюють думку, що процес творення імперських культурно-істор. образів був досить складним. Зокрема, певна роль у творенні «нових» імперських міфів належала й укр. інтелектуалам. Цей процес уявляють у вигляді своєрідного, досить суперечливого «діалогу» місц. культ. еліти з провідниками рад. режиму (С.Єкельчик).

Масова свідомість пострад. доби з її духом тотальної комерціалізації, відчуттям безмежного розчарування та готовністю до перманентних викривальних розвінчань стала сприятливим ґрунтом, на якому поширилися «паранормальні» та псевдонаук. візії, що спричинилися до сучасного «міфологічного сплеску»: «українське прочитання» арійського міфу (див. Арії; Ю.Канигін, Ю.Шилов та ін.), міф про прадавні укр. мову й д-ву за кілька тисяч років до нашої ери тощо. Подібні тенденції побутують і в ін. пострад. країнах, зокрема в РФ. У рос. істор. науці навіть уживається спец. термін щодо таких «міфотворчих праць» — фольк-гісторі (рос. — «фольк-хистори»).

Загалом в укр. академічних практиках, пов'язаних із соціогуманітаристикою, спостерігаються амбівалентні тенденції. З одного боку, відбувається міфологізація низки відомих понять (держави, народу/нації, спільноти, колективу, техніки тощо), особливо на тлі заг. етнополіт. ренесансу в пострад. соціокульт. просторі. Приміром, брит. дослідник Е.-Л.Вільсон навіть запропонував власну класифікацію істор. наративів та міфів, які вважає визначальними для укр. «уявної спільноти»: міфи старовини й заг. походження, міфи нац. характеру і ворожого «іншого», міф нац. Відродження та ін. Натомість, з другого боку, ширяться деміфологізація, звільнення від успадкованих поглядів, уявлень і дефініцій рад. доби, зокрема від їхнього міфічного ореолу та символічного підтексту. Водночас у пострад. часи М.і. вивчається багатьма укр. науковцями з обсягу дослідницьких перспектив різних соціальних та гуманістичних дисциплін.

• Ясь О. В. Міф історичний // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.