Балгзанд – Бактон (газопровід)

Газопровід Балгзанд — Бактон (Balgzand — Bacton pipeline, BBL) — офшорний трубопровід, що з'єднує газотранспортні мережі Нідерландів та Великої Британії.

BBL в системі газопроводів північно-західної Європи

У межах загальноєвропейської тенденції до спорудження інтерконекторів між національними мережами, у 2004 році приступили до будівництва газопроводу по дну Північного моря між Нідерландами та Великим островом Британії. Введений у дію в 2006 році, об'єкт складається з кількох ділянок:

• компресорна станція у Anna Paulowna (Нідерланди), що обладнана чотирма компресорами по 23 МВт (три основні та один резервний);

• трубопровід по нідерландській території, який зокрема перетинає ділянку прибережних піщаних дюн, для проходження якої застосовували технології направленого горизонтального буріння;

• 230-кілометровий підводний відтинок діаметром 900 мм;

• трубопровід по британській території, включаючи тунель під пляжем поблизу Бактона;

• приймальний термінал компанії BBL, звідки після приведення тиску та температури до нормативних значень газ спрямовується у транспортну мережу Великої Британії.[1]

Вибір Бактона як кінцевого пункту пояснюється тим, що тут під час розробки родовищ у британському секторі Північного моря створили потужний газовий хаб, до якого сходились численні офшорні трубопроводи від родовищ.

Потужність газопроводу на початковому етапі складала 15 млрд м³ на рік, проте було вирішено підвищити її на 3 млрд. м³ шляхом встановлення додаткового обладнання на компресорній станції у Нідерландах.[2] Особливістю трубопроводу є можливість транспортувати газ в обох напрямках, хоча станом на 2016 рік він в основному працює на поставки із Нідерландів до Великої Британія. Фактичний обсяг транспортування через газопровід склав у 2013 році 7,4 млрд м³, у 2014-му 6,4 млрд м³, у 2015-му 3,3 млрд м³.[3]

Спорудження трубопроводу спільно здійснили нідерландська Gasunie (60 %), німецька Ruhrgas (20 %) та бельгійська Fluxys (20 %).[4] У 2007 році була укладена угода, за якою «Газпром» набував 9 % власності у газопроводі із частки Gasunie, за що остання отримувала 9 % у «Північному потоку» (по 4,5 % із часток Ruhrgas та Wintershall).[5]