Біженство

Внаслідок військових невдач російської армії та швидкої офензиви німецьких військ після битви під Горлицями влада Російської імперії почала закликати цивільних до негайної евакуації вглиб Росії. Людей залякували страшними вбивствами, грабунками та іншими жорстокими репресіями, яких начебто мали заподіяти німці місцевому православному населенню. Поширенню таких повідомлень могли сприяти деякі реальні події, такі як військові злочини в Бельгії (спалення Левена, екзекуції в Дінані), зруйнування Каліша та інциденти в Ченстохові на початку Першої світової. В такий спосіб російська армія застосовувала тактику спаленої землі.[1]

Також було евакуйовано держслужбовнців, працівниківм багатьох промислових закладів, залізничників тощо.

Під валивом агітації рідні землі покинуло від 2 до 3 млн людей. Землі на схід від Білостоку покинуло навіть до 80% мешканців. Хаотичний втеча в Росію, що тривала кілька місяців, забрала багато життів. Втеча відбулася в спеку, бракувало їжі чи навіть води. При дорогах лишалися могили загиблих, а деякі тіла не було поховано. Умови були сприятливими для епідемічних спалахів і призвели до масової загибелі дітей.[1]

Одним із наслідків біженства була евакуації Варшавського імператорського університету до Ростова-на-Дону, на його основі було утворено Південний федеральний університет.

Серед біженців переважали жінки та діти. Діти становили бл. 41–48% всіх біженців. За оцінками істориків, бл. 1/3 біженців не вижили.[1]

Абсолютну більшість біженців становили білоруси на українці (русини):[1]

• білоруси та українці (русини) – 67,5%
• поляки – 13,2%
• євреї – 6,4%
• латиші – 4,9%
• інші (переважно вірмени, литовці та естонці) – 8%.

Біженців розселяли в різних регіонах аж до китайського кордону. Частина з них повернулася в 1918–1921.