Вітовт

Народився Вітовт близько 1350 року. Точна дата його народження невідома. Хроніст Конрад Бітшин. при описі битви під Рудовою (1370) згадував, що Вітовту, який брав участь в битві, було двадцять років. За Кромером, в 1430 р. Вітовту було вісімдесят[5]. Батько Вітовта Кейстут і його дядько Ольгерд правили спільно і не боролися за владу у Великому князівстві Литовському. Ольгерд був великим князем і займався східними та південними справами, Кейстут вів запеклу боротьбу з поляками, угорцями та тевтонськими лицарями на північному заході. Матір'ю Вітовта була друга дружина Кейстута, язичницька жриця, Бірута.

Перші відомості про Вітовта в джерелах відносяться до кінця 1360-х років. У 1368 і 1372 роках він брав участь в походах Ольгерда на Москву. У 1374 отримав у володіння Гродненське князівство. У 1376 року вже як князь гродненський брав участь в поході на Польщу. Від 1377 р. робив самостійні походи в землі Тевтонського ордена.

Після смерті Ольгерда в 1377 Кейстут визнав його старшого сина від другого шлюбу, Ягайла великим князем литовським і продовжив традиційну для себе війну з хрестоносцями.

Проте, Ягайло побоювався свого впливового дядька, до того ж проти Кейстута його налаштовували мати — Уляна Тверська і швагер Войдила.

У лютому 1380 Ягайло без узгодження з Кейстутом уклав п'ятимісячне перемир'я з Лівонським орденом для захисту своїх спадкових земель в Литві, а також Полоцька, тільки що забраного у свого брата і суперника, Андрія.

31 травня 1380 Ягайло і великий магістр Тевтонського ордена Вінріх фон Кніпроде уклали таємний договір, поставивши тим самим під удар хрестоносців землі Кейстута, на які дія договору не поширювалося.

У лютому 1381 хрестоносці вторглися в землі Кейстута і рушили в напрямку Трок. Був зруйнований Новий Городок і взято в полон близько 3 000 чоловік. Комтур Оструди, Гюнтер Гоенштейн повідомив Кейстута про укладення Довидішковського договору, після чого Кейстут вирішив розпочати війну з Ягайлом. В кінці 1381 р. він на чолі війська вирушив до Пруссії, але по дорозі різко повернув на Вільно. Незадоволений рішенням батька Вітовт відбув в Дорогочин і Гродно. Кейстут з легкістю взяв Вільно та полонив самого Ягайла. Крім того, він виявив секретний договір з Орденом, яким зміг довести Вітовту плани Ягайла.

Під час переговорів з Ягайлом у Вільні, Вітовта разом з Кейстутом схопили і помістили в Кревський замок. У замку Кейстута задушили, однак Вітовту за допомогою дружини Анни Святославни вдалося втекти.

В ході боротьби з двоюрідним братом Вітовт був змушений двічі бігти у володіння Тевтонського ордена (1382—1384, 1389—1392) а також передати хрестоносцям Жемайтію. Через Берестя і Мазовію Вітовт прибув до Пруссії, де 21 жовтня 1383 прийняв католицтво і ім'я Віганд. Проте невдовзі, після повернення на батьківщину в 1384 перейшов у православ'я і отримав ім'я Олександр, проте пізніше повернувся в католицтво, зберігши православне ім'я.

У 1384 році він отримав назад частину спадщини свого батька.

Після унії Великого князівства Литовського з Польщею в 1385 р. Вітовт очолив опозиційно налаштоване щодо унії угруповання феодалів ВКЛ. Боровся за незалежність князівства від Польщі і домагався від польського короля Ягайла визнання за собою (на правах намісника) Великого князівства Литовського. За допомогою лицарів Лівонського ордену протягом війни (1389—1392) намагався скинути заступника Ягайла на литовському престолі — свого двоюрідного брата Скиргайло і почати управляти державою незалежно від польського короля.

В результаті цієї боротьби між ним і Ягайло в 1392 році було укладено компромісну Островську угоду, згідно якої була визнана фактична верховна влада Вітовта в ВКЛ, але Ягайло де-юре зберігав титул великого князя литовського.

За Островською угодою 1392 році польський король Владислав II Ягайло, кузен Вітовта, визнав його довічним правителем Литовського князівства. У 1393 році Вітовт захопив Кам'янець-Подільський[6]. Він ліквідував на території України найбільші удільні князівства — Волинське, Київське, Новгород-Сіверське та Подільське (у 1394[7]), створив замість них звичайні литовські провінції, в яких правили великокнязівські намісники, а Західне Поділля змушений був передати Ягайлові.

Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. Вітовт, виконуючи плани «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (у Брацлаві, Черкасах та інших містах), закладає фортеці та морські порти у південних степах (кінець XIV — початок XV ст.; Каравул (на Дністрі), Чорне місто (Черн; на лівому березі Дністровського лиману), Коцюбіїв (Кацібей, Качибей — на берегах Одеської затоки, між двох лиманів — Хаджибейського (Кацибейського) і Куяльницького (Куганлык); на місці сучасної Одеси), ряд військових поселень на Південному Бузі (Бужин (?) та Вітовтова переправа (міст) (→ Первомайськ)) і нижньому Дніпрі (Дашів та Вітовтова Митниця)); здійснює у 1397-1398 роках два переможних походи проти Золотої Орди.

Збудував на приєднаних південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець: Дашів (пізніше Очаків), Соколець (пізніше Вознесенськ), Каравул (пізніше Рашків), Білгород, Коцюбіїв (пізніше Одеса).

З 1398 року Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське.^{[джерело?]}[8].

Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор'я. Однак поразка литовсько-руських військ у битві на річці Ворсклі 1399 від переважаючих сил золотоординських ханів перекреслила мрії Вітовта про об'єднання в межах литовської держави всієї Русі-України. Після цієї поразки зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею. У 1401 році уклав з Ягайлом Віленсько-Радомську унію, якою офіційно визнавався як «великий князь всіх земель литовських».[9]

Протягом 1406-1408 років здійснив три походи у Московське князівство, встановивши в 1408 році кордони між Литвою та Московією у верхів'ях ріки Ока по річках Угра, Росса та Бриня. Василь I перестав підтримувати Свидригайла Ольгердовича та визнав приналежність до Великого князівства Литовського Смоленської землі та Верховських князівств.

Угрський договір 1408 року затвердив панівне положення Великого князівства Литовського у Східній Європі, що дозволило Вітовту посилити свою владу над Псковом та Новгородом і полегшило тривалу боротьбу з Тевтонським орденом на заході. Дружина Василя I Софія Вітовтівна часто та довго бувала у князівстві, гостювала у свого батька. Після смерті Василя I (1425) Вітовт суттєво впливав на внутрішні справи Московського князівства і навіть став опікуном дев'ятирічного сина Василя I Василя II Темного. Мирні відносини між Литвою та Московією зберігалися до 1492 року.

У 1409 з Польщі надходила інформація, що Ягайло заявляв про передачу Вітовту Поділля взамін за поступки останнього у своїй політиці щодо німців.[9] У 1410 Вітовт разом з Ягайлом очолював польсько-литовсько-руські війська, які завдали поразки німецьким лицарям у Грюнвальдській битві. Вітовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, в тому числі й в Україні, магдебурзьке право. У 1411 році Ягайло передав йому Поділля, де до смерті Вітовта (1430) правили його старости[9] (намісники).

У 1413 році уклав з Польщею Городельську унію, яка обмежувала права та привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському.

15 листопада 1415 року за ініціативою Вітовта собор єпископів у Новгородку висвятив всупереч волі константинопольського патріарха митрополитом київським і литовським Григорія Цамблака.

У підконтрольному Вітовту Луцьку 6 січня 1429 року розпочався 13-тижневий з'їзд європейських монархів. Була спроба Вітовта отримати королівську корону. У 1430 році імператор Священної Римської імперії Сигізмунд Люксембург проголосив його королем «Литовського королівства». На 29 вересня 1430 року було призначено церемонію коронації Вітовта, запрошено чимало гостей. Але освячена корону, надіслану Сигизмундом до Вітовта, перехопила польська шляхта[10].

Невдовзі, 27 жовтня 1430 року, Вітовт помер, так і не будучи коронованим як король.

• Prochaska, A. Codex epistolaris Vitoldi…. Cracoviae: Acad. Literarum, 1882.
• Ochmanski, Jerzy. Vitoldiana: Codex privilegiorum Vitoldi magni ducis Lithuaniae 1386—1430. Warszawa: PWN, 1986.
• Пещак, М. М. Грамоти XIV ст. Київ Наукова думка, 1974.

• Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiełłonów. Warszawa, 1930.
• Koncius J. Vytautas the Great. Maiami, 1964.
• Konecny F. Jagiełło i Witold. Lwów, 1893.
• Kosman M. Wielki księze Witold. Warszawa, 1967.
• Łowmiański H. Witold wielki księze litewski. Wilno, 1930.
• Mickunaite Giedre. Making a Great Ruler: Grand Duke Vytautas of Lithuania.& Budapest, New York: Central European University Press, 2006.
• Nikodem J. Witold. Wielki książę litewski (1354 lub 1355-27 października 1430). — Kraków : Avalon, 2013.
• Pfitzner J. Grossfürst Witold von Litauen als Staatsmann. Prag-Brunn, 1930.
• Prochaska A. Ostatnie lata Witolda: Studyum z dziejów intrygi dyplomatycznej. Warszawa, 1882.
• Prochaska A. Dzieje Witolda wielkiego księcia Litwy. Wilno, 1914.
• Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IV—V. — К., 1993—1995.
• Греков И. Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. — Москва, 1975.
• Греков И. Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XIV—XVI вв. — Москва, 1963.
• Чаропко В. К. Великий князь Витовт. Минск: ФУАинформ, 2010.

• Wasilewski T. Daty urodzin Jagiełły i Witolda: Przyczynki do geneałogii Gedyminowiczów // Przegłąd Wschodni 1991. — t. 1, z. 1.
• Михайловський В. Західне Поділля під володінням Вітовта у 1411—1430 роках: надавча політика у світлі документів // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. — Київ — Львів, 2004. — T. 2. — С. 110—128.

• Шабульдо Ф. М. Вітовт (Вітаутас) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 580—581. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Витовт // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — Т. 1. — С. 261—262.
• Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000.
• Довідник з історії України / За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993.
• Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.