Голокост від куль

Табір 325 у Раві-Руській, місці, де дідусь Дебуа був ув'язнений під час Другої світової війни

У перших розділах "Голокосту від куль" Дебуа детально описує витоки своєї роботи. У першому розділі він розповідаю історію свого діда та інших родичів, що жили в часи Другої світової війни. [3] Його перший візит до Польщі в грудні 1990 року нагадав йому про те, що його дідусь був військовополоненим у таборі "Рава Руська" (тепер - Україна), і викликав велике бажання розкрити історію вбивства тисяч євреїв. Потім Дебуа пояснює, що протягом наступних кількох років він зайнявся івритом, брав уроки з іудаїзму в Ізраїлі і вивчав жорстоке поводження з євреями під час Другої світової війни в Яд Вашем. Саме тоді, пояснює Дебуа, він був пов'язаний з доктором Шарлем Фавром, експертом з єврейсько-католицьких відносин, громадської думки та геополітики, який був його духовним і академічним наставником. Дебуа пов'язує це навчання з тим, що він виконував роль одного з провідних посередників у спілкуванні між єврейськими представниками та Ліонським архієпископом. Під час своєї першої поїздки на місце Голокосту Дебуа згадує свою зустріч зі сільським священиком, який був свідком масових вбивств в Україні, пекарем, який доставляв хліб в табори смерті, теслею, який будував газові камери, і дочкою голови, який координував постачання продукції  до таборів смерті. Він пише: «Тоді я зрозумів, що є свідки Голокосту неєвреї: не злочинці, не жертви, а просто свідки». Дебуа описує це усвідомлення як стимул для подальшої роботи, яка заклала основу для другої частини книги.

Докладне вивчення переживань свідків – основна частина праці Дебуа.  Наприклад, під час свого другого візиту до Рави-Руської заступник мера Ярослав відвів Дебуа до братської могили 1200 євреїв, убитих в листопаді 1943 року. [3] Мер покликав близько ста свідків, щоб вони самі розповіли про те, що сталося під час Голокосту. Один з них розповів про потік крові, що витікав з ями після страти, в той час як інші згадали, як бачили рештки пошматованого тіла жінки на дереві після того, як яму підірвали гранатами. Останній свідок був примусово залучений нацистами, йому наказали зняти це тіло і покласти в яму. За словами Дебуа, кожен новий свідок, кожне село та цілий регіон приводили до відкриттів. Дебуа ділить свідків на три типи: прямі, непрямі і примусово залучені.

Дебуа розповідає про безпосередню участь людей в злочинах нацистів, про що свідчать численні інтерв'ю зі свідками. [9] В одному з інтерв'ю в Хатові (Україна) Олена, яка була нареченою в день страти, згадує момент, коли подруга її матері кричала: “Олено, Олено, врятуй мене!”, коли її везли на німецькій військовій вантажівці. [3] Багато інших непрямих свідків бачили, як поліція забирала євреїв – їх друзів і сусідів з їхніх будинків, і ці свідки помічали, як ті зникали з вулиці. Анна Дичкант, свідок зі Львова, описує літо, коли були вбиті євреї. Хлопчик з її школи крикнув «Прощай», коли його вели, щоб вбити за сусіднім будинком. Дебуа описує, як багато свідків повідомляли, що ями «дихали» і ворушилися протягом декількох днів, тому що в них задихалися євреї, що ще були живими. Крім того, були випадки, коли при вбивствах були присутні прямі свідки. У деяких випадках повідомлялося, що євреїв убивали посеред міст, про що було відомо більшості мешканців. Наприклад, Ярослав Галан був свідком того, як євреям наказали копати могили, а потім розстрілювали. В іншому випадку, Адольф Вісловський, свідок зі Львова, згадує, як євреїв вбивали біля його будинку; він нарахував 59 ям, виритих як братські могили впродовж шести місяців, протягом яких тривала страта. Мешканка села Воскресенське Ольга Битюк згадує дні, коли вона ховалася на горищі в подруги, щоб подивитися, як вбивають євреїв, тіла яких пізніше викопали і спалили. Дебуа згадує, що більшість його співрозмовників потрапляли в категорію прямих свідків, і роз'яснює особисту травму кожної людини, згадуючи їх розповіді.

Місцеві мешканці могли й не бути безпосередніми свідками злочину. У багатьох випадках їхніх сусідів примусово залучали для обслуговування нацистів, приготування їжі, риття ям і поховання тіл. [3] Один свідок, Самуїл Арабський, був залучений закопувати ями. Коли він взявся це зробити, чиясь рука "схопила його за лопату", і він втратив свідомість. Інших, зазвичай селян з возами, просили зібрати одяг, поки євреї роздягалися перед тим, як їх вбивали. Дебуа також мав можливість взяти інтерв'ю у Леона Уеллса, відомого в'язня Янівського концтабору у Львові. Уеллс мав допомагати загону примусово залученої молоді, йому було наказано виривати золоті зуби у викопаних трупів євреїв. Було 90 000 тіл. Інше, що доводилося виконувати сусідам, описано в розділі X. Між іншим - це розповіді з Тернівки, "давильника", який повинен був ходити по тілах розстріляних євреїв; зі Заболоття, швачки, яка мала латати єврейський одяг, щоб його можна було відправити до Німеччини, і Ганни Сенікової, дівчини, чию тітку німці примусили працювати кухаркою

У кожному селі етапи, за якими відбувався Голокост від куль, були різними. У деяких випадках євреїв просили зібратися в одному місці, потім саджали у вантажівки і везли на місце вбивства. Після прибуття на місце їх примушували роздягнутися і після цього розстрілювали групами. [3] Зазвичай стрілками були нацисти, але в інтерв'ю Дебуа іноді згадується про залучення для вбивства євреїв військовополонених або місцевої поліції. [2] Крім того, більшість свідків згадує, що нацисти примушували селян або військовополонених збирати обручки, сережки й золоті зуби, що належали євреям. Дехто з місцевих мешканців пізніше забирав собі одяг, що залишився після євреїв.

Генріх Гіммлер, Рейхсфюрер-СС, який ініціював операцію 1005

Дебуа описує Операцію 1005 в розділі XVI, це - план, який Генріх Гіммлер висунув у 1942 році, яким передбачалося викопати тіла жертв масових убивств і спалити їх. [3] Гіммлер керувався двома ключовими умовами: антисемітизмом, згідно з яким євреї не мали права на нацистську землю, і приховуванням відповідальності, таким чином, щоб радянські комісії не могли встановити докази нацистських злочинів. Під час перебування в Україні Дебуа зустрічався з чоловіками й жінками, які бачили дим від багать, дехто з них змушений був евакуюватися через забруднення і сморід. Марія, мешканка Воскресенського, бачила, як тіла жертв викопали та кремували. Вона розповідає, що радянські військовополонені були зобов'язані здійснювати кремацію не менше 2000 чоловік в день. "Полум'я піднялося прямо до неба", – стверджує Марія, щосили стримуючи сльози.

Дебуа також опитав кількох свідків, які намагалися сховати євреїв у своїх будинках. [3] Мати Галини Булавки на смертному одрі розповіла історію дівчинки, яку вона кілька тижнів ховала у своєму будинку в Любомлі. Одного разу, коли дівчинка більше не могла всидіти вдома, вона пішла грати у двір. Незабаром її помітили німці і розстріляли біля вхідних дверей. Ольга Кокодишка, яка жила під час війни в Новому Яричеві, згадує день, коли на її сім'ю донесли, що вона переховувала євреїв. Німці обшукали їх будинок, знищили речі, але не змогли знайти євреїв, які втекли через задні двері. Тоді німці розстріляли її батька.

У розділі XI Дебуа пояснює свою методику дослідження та інтерв'ю.[3] Його команда мала проводити історичні дослідження, а саме, вивчення німецьких постанов, судових процесів і показань, щоб зрозуміти обставини вбивства. Перед кожною поїздкою його дослідник Андрій Уманський повідомляв про доповіді німецької поліції або офіцерів СС, які брали участь або спостерігали за вбивствами. Склавши приблизне уявлення про дати страт і назви нацистських підрозділів, відповідальних за вбивства, вони розпочинали інтерв'ю на місці.

Під час кожного інтерв'ю Дебуа задавав питання, що стосуються життя  родини людини, місця проживання та віку під час війни, щоб відтворити атмосферу того часу. [3] Конкретні, чіткі запитання, що загострюють увагу на тому, що свідки чули і бачили, допомагали згадати їм події. Дебуа описує, що він дотримується конкретних звітів про події, щоб уникнути впливу на свідчення. У деяких випадках Дебуа доводилося успішно “обходити” провину, яку [співрозмовник], можливо, відчував через отримання одягу євреїв... або навіть через той простий факт, що він був там, коли це сталося.”