Гуатавіта (держава)

Про ранній період існування держави вкрай мало відомостей. Спочатку представляло собою невеличке вождество навколо поселення Гуатавіта. Проте отримання статус релігійного центру завдяки розташуванню поруч зі священним озером Гуатавіта сприяло політичному і економічному піднесенню держави Гуатавіта.

Відбувається поступово розширення держави, були підкорені сусідні вождества — Сескіле, Гуаска, Сопо, Усакен, Суба, Туна, Теусака, Гачета, Чоконта, Суеска. Втім про перебіг цього процесу немає відомостей — найбільші досягнення приписують легендарному усаке Ікібасуті.

Напочатку XV ст. Гуатавіта стає однією з могутніших держав муїсків. за деякими повідомленнями його владу або вплив визнавали усі південні муїска. В цей час гуатавіта постає як потужний центр керамічного та ювелірного виробництва.

Втім вже з середини XV ст. правителі Гуатавіти стикнулися з амбіціями вождів Бакати, прийнявши титул сіпи. В результаті у 1470-х роках останні завдали військам Гуатавіти низку відчутних поразок. В цій ситуації вождями Гуатавіти було укладено союз з саке Мічуа, правителем Хунзи та північних муїска. Але ця допомога не сприяла відновленню впливу Гуатавіти. За результатами домовленостей 1474 року між Бакатою та Хунзою було поділено сфери впливу й Гуатавіта відійшла Бакаті. Володарі Гуатавіти вимушені були визнати зверхність останньої.

Бажання повернути свій вплив призвело до нового укладання угоди з Хунзою проти Бакати, що завершилося війною 1490 року, в якій правителі цих держав загинули, а новий сіпа Бакати — Немекене — швидко відновив контроль над усім об'єднанням, зокрема й Гуатавітою.

Наприкінці 1490-х років, скориставшись численними повстаннями у володіннях бакати, правитель Гуатавіти повстав, зумівши відновити свою незалежність. У 1503 році проти нього виступив Немекене, але вирішальній битві завадили жреці—єшчкі, що оголосили про закінчення «століття» й необхідність здійснення святкування біля озера Гуатавіта. Припинення війни не зупинило конфлікту з Бакатою. Немекене завдяки підступу зумів знищити вождя Гуатавіти та усю родину, поставивши на трон свого брата.

Зміна династії тривала до 1514 року, коли у битві з військами хунзи загинув Немекене. Тоді скориставшись розгардіяшем Псіхіпкуа, представник побічної гілки колишнього правителя Гуатавіти, при підтримці родичів з вождества Гуаска, зумів відновити свою владу, скинувши представника Бакати. Але за як саме це відбулося достеменно невідомо.

Найбільш знано про діяльність останнього правителя Гуатавіти — Гуаски Тикісоке, який у 1537 році після поразок військ сіпи Тіскесусе перейшов на бік іспанських конкістадорів на чолі із Гонсало Хіменесом де Кесадою. Ресурси Гуатавіти сприяли підкореню муїсків іспанцями. Втім наприкінці 1539 році правитель гуатавіти вступив у змову, яку було викрито й Гуаску Тикісоке страчено. Його спадкоємець — Гуаска Паусо лише номінально звався вождем Гуатавіти. Землі останнього було приєднано до віце-королівства Нова Гранада.

Переважно є відомості про становище Гуатавіти під час перебування у складі об'єднання (сіпаства) Баката. Гуатавіта вважалося однією з важливих його частин, носила статус сибин, а сам правитель звався усаке. Також його іноді називали сибинтиба (правитель сибин). Йому підкорялися менші вождества (загалом 11, до війн з Бакатою їх було 16), які раніше входили у самостійну державу Гуатавіта. Саме їх очільників частіше називали сибінтибами. Офіційний титул усаке був Великий Гуатавіта.

Загалом устрій був аналогічній іншим державам муїсків: усаке підпорядковувалися вожді, останні контролювали громади-ути. За наказом усаке збиралися військові сили, сплачувалася данина та здійснювали різні роботи (ремісничі, в копальнях, на полях, облаштування доріг та ярмарок).

На території Гуатавіти було розповсюджені закони Немекене, що сприяло закріпленню існуючого становища.

Особливий статус мали жреці, особливо з огляду загальномуїскського становища священного озера Гуатавіта. Остання стала значним місцем прощі, куди різні верстви муїска скидали коштовності, щоб прохати богів. Відповідно жреці, що стежили за цим, мали неабияку вагу не лише в Гуатавіті, а в інших державах муїсків.

Столицею сибина Гуатавіта було поселення Гуатавіта. після підкорення іспанців стада частиною енкомьєнди, часто змінюючи господарів. У 1967 році після відкриття водосховища Томіне, уся її територія була затоплена.

Усаке Гуатавіти, держава і озеро уславилися завдяки здійсненню обряду відомого як Ельдорадо. Він відбувався при отриманні влади нового усаке (була своєрідна інтронизація). Усе тіло обмащували золотим пилом, після чого пірнали у воду озера. Звідси походить легенда іспанців про «Золото короля».

На території було поширено і розвинено землеробство. зазвичай вирощували усі рослини (маїс, бульби, фрукти та ін.), як в інших вождествах муїсків. Сприяло обробки та догляду за ними наявність значних джерел води з озера та річок, що в нього впадали.

Окрім сільського господарства в Гуатавіті було розвинено добування корисних копалень. Насамперед тут існувало значне родовище солі (в Сескіле), глини (Гуаска, Гуатавіта). Гуатавіта була найбільшим центром обробки золота та створення найліпших золотих виробів, а також кераміки. Цим в значній мірі користувалися усаке, які відправляли своїх майстрів в обмін на слуг або вояків з інших вождеств (1 до 2). Існувало також виробництво бавовняних тканин.

Наявність значних покладів солі, глини, виробництво кераміки та золотих прикрас, вигідне розташування — все це сприяло значному піднесенню торгівлі. Купці Гуатавіти мали значні можливості для обміну товару та отримання значного прибутку, більшу частиною якого отримували правителі Гуатавіти.

• Drennan, Robert 1991 Pre-Hispanic Chiefdom Trajectories in Mesoamerica, Central America and Northern South America. In Chiefdoms: Power, Economy, and Ideology. Timothy Earle. Ed. London: Cambridge University Press
• Langebaek С. Н. (2003) The political economy of pre-colombian goldwork: four examples from Northern South America// Gold and Power in Ancient Costa Rica. Panama and Colombia. Washington, p.245-278.
• Herrera Angel, Martha. «Los señores muiscas» (Revista Credencial Historia, No. 44, Bogotá, 1993)