Джуліет Мітчел

Джуліет Мітчел — народилась 4 жовтня 1940 року у місті Крайстчерч, що в Новій Зеландії. 1944 року переїхала до Англії, де проживала з бабусею і дідусем. У 1962 році отримала освіту зі спеціальності англійська мова у Коледжі Святої Анни в Оксфорді[3]. Викладала літературу Англії 3 1962 по 1970 роки в університеті Лідса та Редінга. Наразі, пише дві книги на основі її дослідження, що включало вивчення Шекспіра, братів та сестер і їхніх стосунків, теоретичного дослідження ролі трамви та «закон матері» в стосунках з братами і сестрами[4].

В 1960-х роках була активною в русі «нових лівих» та входила до редакції журналу New Left Review[5].

Мітчел отримала миттєву увагу від медіа через її новаторську статтю «Жінки: найдовша революція» опубліковану в журналі «New Left Review» (1966)[6][7], у якій вона стверджувала, що хоча положення жінки у виробничих відносинах і має ключове значення, розуміння нерівності потребує аналізу того, яким чином пригнічення конструюється у підсвідомості, і прийняття стає частиною жіночого «Я»[8].

Вона професорка психоаналізу в Коледжі Ісуса і заснувала центр гендерних студій в Кембриджському університеті[4]. У 2010 році зайняла позицію директора розширеної докторської школи у психоаналітичних студіях в Університетському коледжі Лондона[9]. Наразі входить до редакційної ради журналу «Гендерні дослідження»[10].

Мітчел найбільш знана завдяки її праці «Психоаналіз і фемінізм: Фройд, Рейх, Лейнг» (1974), у якій вона намагалась примирити психоаналіз та фемінізм в час, коли вони вважались несумісними[11]. У цій книзі вона погоджується з ідеєю Жака Лакана про символичну конструкцію, яка лежить в основі гендерної ідентичності[12]. Вона вбачала асиметричний погляд Фрейда на маскулінність і фемінність як відображення реалій патріархальної культури і намагалась використати його критику фемінності, щоб критикувати патріархат[13].

Важлива частина твердження «Психоаналізу та фемінізму» — це те, що марксизм передбачає модель, в якій можуть з‘явитися непатріархальні структури для виховування дітей[14].

Перша частина книги містить реінтерпретацію тез Фрейда, проте вона радше освітлює власне бачення дотичності психоаналізу до фемінізм, ніж розкриває «істинні» погляди Фрейда. Авторка у своїй праці торкається «болючих точок» фемінізму і психоаналізу: стать, політика й сім'я, Едипів комплекс — усі ці теми гостро постають для тих, хто відокремлює вчення Фрейда від фемінізму[15].