Дуліби

Назва племені дуліби дуже стара, вона має свої паралелі в хорутанських дулібах, в чеських і моравських дулібах. Це був племінний союз, який під час великого переселення народів розпався на чеських дулібів і дулібів у басейні рік Прип'яті і Бугу, що наприкінці VIII ст. або на початку IX ст. переселилися за р. Прип'ять на землі дреговичів.

Західнослов'янське плем'я, що жило в IX столітті в верхній частині басейну р. Влтави, поруч з містом Дудлеби[5]. У Аль Масуді згадуються як «дулабе». Дуліби вважаються чеським племенем, як і пшовани, злічани, літомеричі, лучани, седлічани, дечани і лемузи. Етнонім дуліби є одним із найстаріших слов'янських етнонімів, поряд з сербами і хорватами. На думку Крістофера Фокта, цілком імовірно, що вони не виникли в різних регіонах незалежно один від одного, а їх розселення є наслідком міграцій та етногенезу[6]. Середньовічний польський хроніст Ян Длугош стверджував на основі старожитніх літописів, що дуліби були «єдиним племенем», у якого був прародитель на ім'я Дуліб[7].

Згідно чеського дослідника середини ХІХ ст., Павла Шафарика, літописні дуліби й тиверці є одним племенем толковини — тобто «толкові люди», «мудрі люди» (самоназва одного племені званого іноземцями як різні племена)[8][9][10]. Однак на сьогодні дані гіпотези вважаються анахронізмом.

Проте, найбільш імовірною, на думку більшості вчених, зокрема О. М. Трубачова, є версія, що племінна назва *dudlěbi є запозичення з германських мов, де *daud-laiba- означає “спадок мерця”. Менш вірогідними вважають етимології герм. *þeuda-laiba - ”спадок народу”, Лер-Сплавінського, яке мало би дати форму *tjudlěbi, герм. *Dudl-eiba - “країна волинок”, проблематичним є трактування *Dudl-ěb - “долина, низина”, тобто дуліби — жителі низин, долин. У деяких слов'янських мовах (російській, болгарській) слово «дулеб», «дулуп», що походить від того ж кореня, означає дурного, безтолкового, сліпого, косоокого чоловіка, батрака, що ймовірно є результатом пейоративізації племінної назви.[11]

Дудліби на чеській карті

Держава Дулеба (Дулоба)[12], дулібський племінний союз сформувався ще за часів Римської імперії в оточенні германських і булгарських племен. У III—IV ст. вони, можливо, були захоплені племенами готів, про що розповідає білоруська легенда про князів «дулів» (дулібів) Кумара та Гуда[13][14].

В VI—VII ст. дуліби стояли на чолі міжплемінного об'єднання східних слов'ян. При імператорі Візантії Іраклієві (610–641 рр.) плем'я дулібів зазнало нищівної поразки від аварів. В «Повісті минулих літ» оповідається про те, як авари знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витривалі дуліби залишилися на Волині:

си же Обри воеваху на Словѣнѣхъ и примучиша Дулѣбы, сущая Словѣны, и насилье творяху женамъ Дулѣбьскимъ: аще поѣхати будяше Обърину, не дадяше впрячи коня, ни вола, но веляше въпрячи 3 ли, 4 ли, 5 ли женъ въ телѣгу и повести Обърѣна; тако мучаху Дулѣбы. Быша бо Обърѣ тѣломъ велици и умомъ горди, и Богъ потреби я, помроша вси, и не остася ни единъ Объринъ; есть притъча на Руси и до сего дне: погибоша аки Обрѣ

У 907 році дуліби у складі русько-слов'янського війська на чолі з князем Олегом, брали участь у поході на Царгород.

В Х ст. дулібське племінне об'єднання, розпалося і ввійшло до складу Київської Русі під назвою племінної спілки волинян, бужан:

Дулѣби же живяху по Бугу, кде нынѣ Волыняне», «Бужане зань сѣдять по Бугу, послѣ же Волыняне»

так само древлян, полян і почасти дреговичів.

Мешканці Побужжя звалися також бужанами, — дотепер над р. Бугом, недалеко Буська є село Побужани. Здавна у тих сторонах було багато міст, що стояли або на високих горбах серед лісу, або на островах серед недоступних боліт і мочарів. Одне з тих міст — Волинь над Бугом ймовірно дало назву племені волинян і цілій волинській землі. Переселенців з околиць Лучеська (назва якого за легендою походить від імені вождя Дулібів — Луки), який і називали «лучанами»: цю назву наводить візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний. На захід від р. Бугу над річкою Гучвою стояв город Червен, від якого ціла околиця дістала назву «червенських городів», а їх мешканці — назву «черв'яни».

В. Ключевський вважав, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом короля дулібів. Те саме думав другий московський історик — Б. Греков.

Гегемонія дулібів поширювалася на весь підвладний їм регіон ще в VI ст., але після аварського завоювання дулібський племінний союз розпався, і частина його територій підпала під залежність Аварського каганату, через що відігравали пізнішу роль регіонального лідера представники окремих регіонів розселення дулібів[15] (див. «бужани», «волиняни», «черв'яни»). У Х ст. черв'яни мали чільне місце в суспільстві перед бужанами, пізніше волиняни зайняли лідерство у політично-економічному житті надавши назву Волині[15].

• Wolf, Josef: Abeceda národů. Horizont, Praha 1984, str. 155

Археологічні пам'ятки дулібів — це залишки землеробських поселень з житлами-землянками (наприклад, Пліснеськ) та курганні могильники з залишками трупоспалень. До дулібів відносять пам'ятники Луки-Райковецької культури та більш ранні Празько-Корчацькі пам'ятники.

• ПЛЕМІННІ ОБ'ЄДНАННЯ. ПРИЄДНАННЯ ДО КИЇВСЬКОЇ РУСІ