Еволюціонізм в історичній науці

Еволюціонізм в історичній науці (від лат. evolutio – розгортання, від evolоо – розгортаю) – теоретичнй напрям, що інтерпретує історію як різновид еволюційного розвитку, продовження космічної, геологічної та біологічної еволюції. Почав формуватися в середині 19 ст. під впливом теорії Ч.-Р.Дарвіна про походження видів шляхом природного добору. Концепція еволюційного розвитку суспільства близька до концепції історичного прогресу (див. Прогресу історичного теорія). В основі еволюціонізму лежить припущення, що розвиток – ускладнення існуючих форм – проходить через послідовні фази, жодна з яких не може бути пропущена. Еволюційний розвиток – це процес поступовий і причинно-наслідковий (див. Історичний детермінізм). Відгалуженнями еволюціонізму в суспільних науках є соціал-дарвінізм, органіцизм, органічна школа. Загальною установкою еволюційного підходу до розгляду соціального життя є інтерпретування останнього як арени безперервних конфліктів, зіткнень між індивідами, групами, суспільствами, рухами, інститутами, звичаями. Ця установка випливає з ідеї, що головним механізмом, рушійною силою історичного поступу є боротьба за існування різних проявів волі до життя.

Починаючи з 2-ї половини 19 ст., майже всі західні теорії історичного та суспільного розвитку, зокрема теорії військового і промислового суспільства (Г. Спенсер), громади й суспільства (німецький соціолог Ф. Тьонніс), статусного і контрактного суспільства (Г. Мен), механічної та органічної солідарності (Е. Дюркгейм), народного і міського суспільства (американський етнограф Р. Редфілд), утворення первісної культури (англійський етнограф Е.-Б. Тайлор), розвивалися під впливом ідей еволюціонізму. Духові еволюціонізму були близькі: расова теорія, елітаризму підхід в історичній науці, аграризм, соціалізм, фашизм. Як науковий метод історичного пізнання еволюціонізм критикувався, зокрема, марксизмом, неокантіанством, позитивізмом (див. Марксизм в історичній науці, Неокантіанство в історичній науці, Позитивізм в історичній науці). Наприкінці 19 ст. в Німеччині та Австро-Угорщині поширився напрям, який визнавав еволюційну боротьбу, але заперечував існування прогресу (Ф. Тьонніс, Л. Гумплович, Г. Ратценгофер). На початку 20 ст. класичний еволюціонізм вичерпав свій евристичний потенціал.

Неоеволюціонізм

Поновлення інтересу до Е. в і.н. відбулося в 1950-х рр. під впливом нових відкриттів у природничих науках, зокрема в біології та космології, а дещо пізніше – у нелінійній термодинаміці. Поширились уявлення про те, що суспільство і культура – це складові ноосфери, яка, у свою чергу, є етапом – локалізованим у просторі й часі – загальної світової еволюції. Проте, враховуючи минулий досвід, еволюціонізм в історичному пізнанні зосередився на дослідженнях розвитку окремих цивілізацій і культур, а не людства в цілому, і не акцентував увагу на проблемах, пов'язаних з ідеєю загального прогресу. Найвідоміші представники неоеволюціонізму – Т. Парсонс, Л. Вайт, Г. і Дж. Ленські. Від 1980-х рр. Е. в і.н. найбільш успішно розвивається в антропології історичній.

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.