Елегійний дистих
Елегійний дистих або елегійний двовірш (грец. ἐλεγεία: журлива пісня і грец. δίστιχον: двовірш) — строфа, сформована на основі речитативної лірики, поширена в античній поезії від VIII—VII ст. до н. е. Елегійним двовіршем писали греки: Каллін, Архілох, Тіртей, Солон, Теогнід; римляни: Овідій, Катулл, Тібулл, Проперцій та інші.
Будова елегійного двовірша
Складається з двовірша, гекзаметра з висхідною мелодикою у першому версі та пентаметра з низхідною мелодикою у другому, який повторює першу частину гекзаметра до цезури. Метрична схема елегійного дистиха, де «—» позначає довгий склад, «u» — короткий склад, «U» — один довгий склад або два короткі склади:
- — U | — U | — U | — U | — u u | — —
- — U | — U | — || — u u | — u u | —
Приклад:
- Тут, подорожній, могила не Креза, а вбогого; бачиш,
- Хоч вона дуже мала, досить для мене її.
(«Епітафія бідняка» Сімоніда Кеоського. Переклад О. Білецького)
В українській літературі
В українській літературі елегійних дистих набув поширення в епоху бароко. Його описав Феофан Прокопович у трактаті «Про поетичне мистецтво». Елегійні дистихи використовували у латинському віршуванні Стефан Яворський, Григорій Сковорода. Пізніше елегійні двовірші зустрічаються в творчості Володимира Самійленка (цикл «Елегії»), Івана Франка («Майові елегії»).
Джерела
- Літературознавча енциклопедія / Автор-укладач Ю.Ковалів: У 2 т. / К., 2007, том 1 — 325-326 с.
Посилання
- Елегійний дистих // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври / голова ред. А. Волков. — 2001. — С. 175. — 634 с.
- Дистих елегійний // Енциклопедичний словник класичних мов / Л. Л. Звонська, Н. В. Корольова, О. В. Лазер-Паньків та ін.. — К. : ВПЦ «Київський університет», 2017. — С. 160. — 552 с.