Енгельберт Беседняк

Народився у словеномовній родині представників середнього класу в Горіції. Після закінчення німецькомовної державної гімназії в Горіції вступив до Віденського університету, де вивчав юриспруденцію. У 1920 закінчив навчання в університеті.

Перед початком Першої світової війни приєднався до молодого крила християнських соціалістів під проводом священника з Крайни Янеза Євангеліста Крека. Разом зі священником Віргілем Щеком став одним з провідників словенської християнсько-соціалістичної молоді в Австрійському Примор'ї. Протягом 1913-14 був головою Християнсько-соціалістичної асоціації в Гориці і Градишці; протягом 1917-19 був особистим секретарем голови Словенської народної партії Антона Корошеця.

Після Першої світової війни повернувся до Горіції та згодом став однією з головних постатей словенського та хорватського політичного католицизму у Венеції-Джулії — адміністративному регіоні, сформованому з колишніх австро-угорських адріатичних провінцій і анексованому Італією. У 1919 став головним редактором словенської щоденної газети Edinost (Єдність) (Трієст); у 1921 був обраний до асамблеї провінції Горіція. Протягом 1922—24 очолював видання Goriška straža (Горіційська оборона). У середині 1920-х входив до виконавчої ради Ліги словенських аграріїв в Італії та Національної ради хорватів і словенців у Венеції-Джулії. Також був редактором журналу Socialna misel (Суспільна думка).

У 1924 обраний до італійського парламенту за об'єднаним списком від словенських, хорватських та південнотирольських партій. Беседняк разом з націонал-лібералом Йосипом Вільфаном, обраним за цим самим списком, став найбільш репрезентативним серед півмільйона південних слов'ян, що проживали в Італії. Він швидко здобував популярність завдяки рішучому захисту національних меншин від італізації. Не дивлячись на послідовну критику режиму, він наполягав на політичній лояльності до Італійської держави. Беседняк не приєднався до Авентинського блоку, однак продовжив регулярно працювати в парламенті до 1926.

Парламентські промови Беседняка, в яких він захищав права національних меншин та людські права в цілому від зловживань фашистського режиму, стали популярними серед словенців та хорватів. Його промови привертали також увагу італійської політичної арени і включали в себе парламентські дебати з найвищими офіційними особами режиму, такими як міністр освіти Джованні Джентіле та Беніто Муссоліні. Повні версії промов друкувалися в журналі Беседняка Goriška straža, таким чином стаючи широко відомими серед словенського суспільства. Декілька його заяв увійшли до щоденних промов або набули статусу легендарних. Найбільш знамениті промови Беседняка були спрямовані проти шкільної реформи, яка утверджувала італійську як єдину мову освіти в Італії. У своїй останній промові, що мала місце в Палаті депутатів, Беседняк заявив, що після ліквідації шкіл зі словенською та хорватською мовами навчання кожна південнослов'янська родина в Італії сама мусить перетворитися на школу. У своїй заключній ремарці він заявив, що «державні закони мінливі, проте народи живуть вічно», утверджуючи природні права народів перед встановленими юридичними формулюваннями.

У 1929 Беседняк емігрував до Аргентини, однак уже в наступному році повернувся до Європи, щоб працювати у Конгресі європейських національних меншин (Відень) у якості віце-президента.[4] Пізніше перебрався до Королівства Югославія, оселившись у Белграді. Протягом міжвоєнного періоду продовжував бути членом Словенської народної партії, підтримуючи її центристське крило під керівництвом християнського демократа Андрея Госара. Після 1935, коли керівництво партії вирішило підтримати консервативний уряд Югославії під головуванням Мілана Стоядиновича, Беседняк усе більше критикував її політику. Хоч він і залишався членом партії, проте він був розчарований просуванням її у бік авторитаризму та корпоратизму.

Під час Другої світової війни Беседняк перебував у Белграді. При цьому він не приєднався до жодного з політичних формувань, які боролися з нацистською окупацією Югославії. Початково він відхилив партизанський рух та четників під управлінням Драголюба Михайловича, так само як і значну кількість колабораціоністських міліцейських формувань (як Словенське домобранство). Після 1943 співпрацював з так званим «Католицьким центром» під головуванням Якоба Шолара й Андрея Госара (у Провінції Любляна) та Віргіля Щека (у Венеції-Джулії), намагаючись зберегти баланс між прокомуністичним Визвольним фронтом словенського народу й антикомуністичними силами.[5] Після 1944, однак, усе більше почав підтримувати партизанський рух Йосипа Броз Тіто, вірячи, що комуністи єдині здатні досягти приєднання Словенського Примор'я та Істрії до Югославії, а також вберегти державу від розпаду.[6]

Згідно з Паризьким договором 1947 Істрія та більша частина Словенського Примор'я були анексовані соціалістичною Югославією. Горіція та Венеційська Словенія залишились у складі Італії, тоді як Трієст та сусідні з ним села увійшли до контрольованої союзниками Вільної території Трієст. У 1950 Беседняк оселився у Трієсті. Потім він став співзасновником Словенського християнського соціального союзу, який згодом об'єднався з демократами й антикомуністичними партіями в Італії у Словенський союз. Після анексії Італією Провінції Трієст у 1954 Беседняк зник з публічного життя. Наприкінці 1950-х він видав мемуари, присвячені його другові та соратникові Віргілю Щеку. Вони й досі залишаються одним з найбільш повних та всеохоплюючих ресурсів, що стосуються словенського та хорватського політичних рухів у Венеції-Джулії під управлінням Італії.

Помер у Трієсті 21 грудня 1968.