Етапи турецької євроінтеграції

Туреччина має найдовшу з усіх країн членів-кандидатів історію вступу до ЄС. Протягом 58 років Турецька Республіка намагалася увійти до переліку провідних, демократичних, європейських країн, однак станом на сьогодні обидві сторони відмовляються від щільного співробітництва. Програми та засади переходу турецької державності на рейки європейської організації суспільства були розроблені ще в середині XX ст. У 1959 р. Туреччина подала першу заявку на вступ до Європейського Економічного Співтовариства. Але після військового перевороту 1960 р. заявку було відкликано. Проте вже в 1963 р., після повернення до влади цивільного уряду, керівництво країни вдруге прийняло рішення подати заявку на вступ до ЄЕС. За підсумками проведених переговорів в Анкарі 12 вересня 1963 р. було підписано договір про асоціацію з ЄЕС, так званий «Анкарський договір». Особливістю даного документа є те, що в статті 28 передбачене отримання Туреччиною статусу повноправного члена Співтовариства за умов, якщо Анкара дотримається європейських вимог та проведе відповідні реформи. Цей документ передбачав три основні етапи інтеграції країни до ЄС.

Більшість громадян країн-членів ЄС проти вступу Туреччини, згідно з опитуванням Євробарометра, проведеним восени 2006 року, 59% громадян ЄС не хочуть вступу Туреччини і тільки 28% підтримують його.

На першому етапі 1965—1969 рр. передбачалось надання пільг для низки важливих сільськогосподарських товарів турецького експорту. Крім того, країні надавалися кредити для будівництва інфраструктурних об'єктів.

Після підписання 23 листопада 1970 р. Додаткового протоколу розпочався другий етап, розрахований на 22 роки. Він передбачав поетапні процеси зниження мита і податків. У цей період Туреччина повинна була повністю адаптуватися до сільськогосподарської політики ЄЕС.

На третьому етапі планувалося створити Митний союз, виробити регламент міграції турецької робочої сили й капіталу. У 1987 р. Туреччина офіційно подала заявку про повне членство в ЄЕС, яка керівними органами організації була відхилена. Така відповідь ЄЕС була викликана низкою причин, а саме: Туреччині вказувалося на недоробки у сфері соціальних і політичних свобод, на утиски прав національних меншин, невирішеність кіпрської проблеми і наявність спірних питань з Грецією.

У 90-х роках XX ст. уряд Турецької Республіки активно долучається до підписання договорів з ЄС та встановлення з ними економічних зв'язків. Туреччина увійшла до ЄМС у січні 1996 р. згідно з підписаною угодою в Брюсселі 6 березня 1995 р. Дана угода передбачала протягом двох років ліквідацію всіх державних монополій; забезпечення однакового рівня оподаткування для місцевих та імпортних товарів; проведення протягом п'яти років адаптації умов міжнародних угод, підписаних ЄС, а також внесення необхідних змін до Конституції Туреччини. У 1999 р. Європейська Комісія видала звіт, який підсумовував успіхи Туреччини на шляху приєднання до Європейського Співтовариства і надав їй статус країни-кандидата. Однак було зазначено, що процес приєднання розпочнеться лише тоді, коли Туреччина виконає всі політичні вимоги, які уособлюють в собі Копенгагенські критерії. На початку XXI : ст. співробітництво між ЄС та Турецькою Республікою виходить на новий рівень. Політичні домовленості стають об'єктом їх спільної діяльності.

У 2002 р. перемогу на парламентських виборах здобула Партія справедливості та розвитку. Дана партія продовжила євроінтеграційний курс закладений ще на початку XX ст. Ататюрком. Необхідною умовою вступу Туреччини до Євросоюзу була відповідність Копенгагенським критеріям. У жовтні 2004 року Європейська Комісія прийняла рішення, що країна відповідає зазначеним критеріям в цілому. 17 грудня 2004 р. на зустрічі в Брюсселі голови держав і урядів ЄС прийняли рішення про початок переговорів про вступ Туреччини до ЄС. Офіційно переговори розпочалися 3 жовтня 2005 року. Після проведення скринінгу на предмет оцінки турецького законодавства на відповідність законодавству ЄС у червні 2006 р. було визначено 35 розділів — сфер, за якими ведуться безпосередні переговори. Разом з тим у Звіті до Туреччини ставилась вимога визнати Кіпр, як країну члена ЄС. 16 грудня 2013 р. між ЄС та Туреччиною була підписана угода, яка стосувалася безвізового режиму. Вже 18 березня 2016 р. Туреччина і ЄС досягли угоди, покликаної зменшити потік мігрантів до Європи. Згідно з угодою, країни ЄС повертали мігрантів до Туреччини з 4 квітня 2016 р. Сторони також домовилися прискорити виділення ЄС 3 млрд євро, вже обіцяних на підтримку біженців в Туреччині, і надати ще 3 мільярди до 2018 р. Після спроби військового перевороту в липні 2016 року 14 листопада 2016 р. Європарламент оприлюднив Звіт про успіхи Туреччини, який виявився невдалим за всі роки. ЄС засудила політику турецького уряду щодо представників ЗМІ і медіа.

1. Бузов В. Н. Новейшая история стран Азии и Африки (1945—2004) / В. Н. Бузов. — Ростов-на–Дону: Фенікс, 2005. — 574 с.

2. Волчок Б. А. Євроінтеграція основний вектор сучасної зовнішньої політики Туреччини. / Б. А. Волчок // Зовнішня політика країн світу та міждержавні відносини. — 2007. — № 7. — С. 67–72.

3. Воротнюк М. О. Євроатлантична політика Туреччини: уроки для України / М. О. Воротнюк // Стратегічні пріоритети. — 2007. — № 3. — С. 172.

4. Гаджиев А. Г. Трудности на пути вступления Турции в ЕС / А. Г. Гаджиев // Вестник Российского университета дружбы народов. Серия: Международные отношения. — 2009 — № 1 — С. 4–52.

5.Коваленко Р. С. Торговельне співробітництво Туреччини з Європейським Союзом: Євроінтеграційний контекст. / Р. С. Коваленко // БізнесІнформ. — 2013. — № 5. — С. 28–33.