Закони Валерія та Горація

Плебеї залишають Рим, щоб примусити патриціїв до поступок. Гравюра Б. Барлоччіні.

В 454 році до Різдва Христового, в час, який мав ознаменуватись як двохсотріччя конфлікту між патриціями та плебеями, патриції дали згоду на призначення групи законодавців, обраних в рівній кількості з плебеїв і патриціїв задля ухвалення тих рішень, які будуть корисними для обох сторін та забезпечать рівну свободу для кожного громадянина Римської Республіки[1]. Плебеї хотіли опублікувати цей звід законів, задля того, щоб правила і заходи захисту, а також покарання були чіткими та відкритими, адже до цього часу ці закони не були кодифікованими для вільного використання, що часом ставало причиною зловживання владою патриціїв. В цей час робота консульства і плебейських трибунів була призупинена, тож, задля розробки законів була призначена комісія з десяти осіб — децимвірів. Децимвіри також повинні були діяти як уряд, звільнений права людей апелювати проти довільних дій з їх боку. Поведінка першого decemvirate була зразковою, і ці нововедення склали основу десяти бронзових таблиць. Проте, було висловлено думку про те, що для його завершення необхідно прийняти ще два закони, тому задля цього був обраний новий децемвірат. За словами Тита Лівія, другий децемвірат був деспотичним і порушував права людей, користуючись їх звільненням від права на апеляцію.[2] В кінцевому підсумку це призвело до плебейського повстання, відомого як Друга плебейська сецесія . Плебеї відійшли до Монте-Сакро (Священна гора) за межами міста і взяли на себе обіцянку залишатися там до тих пір, поки їх вимоги не будуть виконані. Сецесія була ефективною формою боротьби плебеїв проти патриціїв за свої політичні і соціальні права, оскільки масовий вихід населення з Риму паралізовував економічне життя міста. Їх вимогами були відставка децемвірів, відновлення права апелювати до народу і відновлення плебейських трибунів і їх повноважень Луцій Валерій і Марк Горацій, два патриція, проявили симпатію до плебеїв та відправлись на переговори до Монте-Сакро. Ці переговори були успішними, тож децемвіри подали у відставку, і сецесію було скасовано. Завдяки цьому, Луцій Валерій і Марк Горацій були обрані консулами на цей рік. Вони відновили право апелювати до народу і вжили заходів, які були вигідні для плебеїв, для вирішення їх скарг, що виникли під час повстання.

В історії Риму відомі три приклади законів, що були спрямованні на отримання права апеляції та розширення прав плебеїв. Наприклад, історикам відомі два закони про апеляцію, що були запропоновані двома консулами, які також були членами роду Валеріїв, перший — Публієм Валерієм Публікулою в 509 рокі до Р.Х, а другий — Марком Валерієм Корвом в 300 році до Р. Х. Окрім цього, також були висунуті два інших закони, які передбачали обов'язкове використання плесбіцитів для всього народу. Перший був опублікований Квінтом Публілієм Філоном в 339 рокі до нашої ери, а другий — Квінтом Гортензієм в 287 році до Р. Х. Це привело деяких істориків до думки, що у обох випадках перший та другий закони не є історичними і лише третій закон є дійсно правдивим.[8] Британський історик доктор Т.Дж. Корнелл, оскаржує наведену вище точку зору. Він вказує, що римські законодавці неодноразово зачіпали одну і ту ж тему і включали до положення чинного закону різноманітні поправки . Він стверджує, що не можна довести, що три закони про апеляцію були ідентичні і що мета закону Валерія та Горація полягала в тому, щоб «не надавати право на апеляцію, а заборонити створення магістратур, що не підлягають оскарженню». Він зазначає, що Лівій зазначав, що закон про апеляцію Марка Корвуса був «більш ретельно викладений». Лівій також писав: «Уже втретє після вигнання царів одна і та ж сім'я в кожному випадку вводила такий закон». Він уточнив, що другий і третій закони були оновленням, і сказав, що він вважає, що причиною на це було те, що багатство небагатьох становило більшу владу, ніж свобода плебсу.[9] Він додав, що закон забороняє бичування або страту тих, хто подав апеляцію, а лише передбачає, що якщо хто-то повинен ігнорувати [його] судові заборони, це повинно вважатися злим діянням.

Історик Сергій Іванович Ковальов також розділяє думку, що важко визначити, що серед всього цього має історичну основу. У своїй книзі «История Рима» він говорить: « В част­ности, возникает вопрос: зачем понадобилось подтверждение права апел­ляции, если оно уже было внесено в „Законы XII таблиц“? Также не ясен вопрос о законодательной силе плебисцитов. Мы увидим ниже, что анало­гичные постановления будут приниматься еще дважды: в 339 и 287 гг. По­этому не раз высказывались предположения, нет ли и здесь дублирования закона, принятого только в 287 г.»[10]

• Кузищин В. И. «История Древнего Рима». — М.:"Высшая школа", 2000
• Ковалев С. И. «История Рима: курс лекций». — Л.:Изд-во Ленинградского государственного отдела ордена Ленина университета, 1948
• Моммзен Т. История Рима. — М.: Соцэкгиз, 1936—1941. — Т. 1: До битвы при Пидне. — 1936.
• Утченко С. Л. Древний Рим: события, люди, идеи. М., 1969
• T.J.Cornell: The Beginnings of Rome: Italy and Rome from the Bronze Age to the Punic Wars

• Тит Ливий. История Рима от основания города. — Кн. V // История от основания города. — В 3 т. — Т. 1. — Москва, 1989.