Збірна Швейцарії з футболу

Швейцарія була першою континентальною країною в Європі, до якої з Британських островів почала проникати гра у футбол. Уже у 1860 році британські студенти заснували «Лозаннський футбольний та крикетний клуб» — імовірно, перший футбольний клуб в Європі за межами Сполученого королівства. 1879 року засновано найстаріший з нині діючих футбольних клубів країни — «Санкт-Галлен». У 1895 у привокзальному ресторані міста Ольтен (кантон Золотурн) дванадцять клубів домовились про утворення Швейцарської футбольної асоціації. Чотири з п’яти початкових членів правління асоціації були британцями. Швейцарська асоціація одна з семи членів-засновників ФІФА в 1904 році, а в 1913 була перейменована на Швейцарський футбольний союз (ШФС, нім. Schweizerischer Fussballverband). Онімечування назви було одним з заходів, спрямованих на наближення гри, яка в той час все ще сприймалася як суто «британська», до широких кіл населення країни. Окрім того, керівництво сподівалося, що нова назва допоможе привернути увагу спонсорів; ці сподівання почали виправдовуватися вже у 1920-х роках.

Втім, у швейцарському футболі продовжував відчуватися потужний вплив англійської мови; навіть зараз у Швейцарії, на відміну від сусідніх Німеччини та Франції, вживають переважно англійські футбольні терміни (пенальті, гол, корнер, форвард, капітан), а багато провідних клубів країни зберігають англійські назви («Янг Бойз», «Грассхопперс» та інші).

Подальше розповсюдження футболу у Європі відбувалося в основному із Швейцарії, через випускників швейцарських елітних шкіл та університетів, які, повертаючись додому, забирали з собою спогади про гру, якою вони захоплювались під час навчання. До їх числа належати, зокрема, німець Вальтер Бенземан, засновник «Карлсруе», першого футбольного клубу на півдні Німеччини, та італієць Вітторіо Поццо, майбутній знаменитий тренер, який також познайомився із грою у Швейцарії і відіграв вирішальну роль в її популяризації в Італії. Швейцарці, що працювали за кордоном, також багато зробили для розповсюдження футболу: учитель фізкультури Жорж де Ребюї започаткував гру у футбол у Болгарії [2], Ганс Гампер заснував в 1899 році футбольний клуб «Барселона», більшість засновників міланського клубу «Інтернаціонале» в 1908 році також були швейцарцями. Марсельська команда «Stade Helvétique», за яку грали майже винятково швейцарці, вигравала чемпіонат Франції в 1909, 1911 і 1913 роках.

Міжнародні футбольні матчі почали проводитися вже в середині 1890-х років, спочатку на клубному рівні, між клубами сусідніх країн. 4 грудня 1898 року вперше відбувся матч команди, складеної з вибраних гравців швейцарських клубів, з такою же командою гравців клубів південної Німеччини; швейцарці перемогли з рахунком 3:2. Майже половину швейцарської команди складали іноземці, що мешкали у країні, переважно британці. Пізніше відбулись це декілька зустрічей цього типу, зокрема, 8 квітня 1901 року з командою Австрії.

Перший офіційний матч збірної Швейцарії (Швейцарія — Франція, 12 лютого 1905)

Першим офіційним матчем збірної Швейцарії вважається гра 12 лютого 1905 року проти збірної Франції, яка відбулася у Парижі; швейцарці програли 0:1. Гру-відповідь у Женеві через фінансові проблемі клубів вдалося провести лише через три роки. Третій матч збірної Швейцарії, що відбувся у Базелі 5 квітня 1908 року, приніс першу в її історії перемогу: з рахунком 5:3 була переможена збірна Німеччини, для якої це був перший міжнародний матч. 20 квітня 1909 року, також у Базелі, Швейцарія приймала збірну Англії і програла з рахунком 0:9. Цей матч, а також поразка від збірної Угорщини з таким же рахунком двома роками пізніше стали найбільшими поразками швейцарської збірної в її історії. Збірна Швейцарії планувала взяти участь в Олімпійських іграх 1912 року у Стокгольмі, але через брак коштів від цих планів довелося відмовитись.

З початком Першої Світової війни швейцарський футбол зазнав значного занепаду; біля половини ігрових полів закрилося, а багато клубів розпалося через те, що велика кількість гравців була призвана в армію. Утім, Швейцарському футбольному союзу мало-помалу вдалося переконати військове керівництво у відмінних фізичних кондиціях футболістів, що призивалися на військову службу. З 1916 року нормальне функціонування футболу у країні почало відновлюватись. Вдалося також провести п’ять міжнародних зустрічей: два домашніх матчі проти збірної Австрії, та по одній виїзній грі в Італії, Австрії та Угорщині.

Першою післявоєнною грою швейцарської збірної став матч з Францією 29 лютого 1920. 27 червня 1920 в Цюриху відбувся матч проти збірної Німеччини, який супроводжувався гучним міжнародним скандалом, оскільки Швейцарія проігнорувала заборону, накладену ФІФА на міжнародні матчі з командами переможених в Першій Світовій війні країн. Франція оголосила Швейцарії футбольний бойкот, свій протест також висловили Англія і Бельгія. Регіональний футбольний союз Романдії — франкомовних кантонів Швейцарської конфедерації — заборонив своїм членам брати участь в цьому матчі. Незважаючи на протести, матч все ж таки відбувся, і швейцарська збірна здобула перемогу з рахунком 4:1. Після матчу Англія внесла пропозицію про виключення Німеччини зі складу ФІФА; коли пропозицію відхилили більшістю голосів, Англія у відповідь покинула ФІФА сама. Швейцарія, яка ще в 1919 році подала заявку на участь у футбольному турнірі Олімпіади 1920 в Антверпені, за тиждень до початку Олімпіади відкликала свою заявку, офіційно через брак коштів, хоча справжньою причиною стали внутрішні чвари між франкомовними та німецькомовними членами організації стосовно майбутніх матчів з німецькою збірною.

Коли швейцарська команда з 17 гравців і трьох тренерів приїхала на Олімпіаду 1924 року до Парижа, керівництво Швейцарського футбольного союзу не очікувало від неї особливих успіхів і навіть заздалегідь придбало груповий зворотний квіток на потяг, чинний протягом лише десяти днів. На попередньому етапі розіграшу Швейцарія перемогла Литву з рахунком 9:0; цей матч досі є найбільшою перемогою збірної за всю її історію. Матч ⅛ фіналу проти Чехословаччини закінчився нічиєю 1:1 в основний і додатковий час. Оскільки післяматчевих пенальті тоді ще не було, довелося грати повторний матч, який Швейцарія виграла з рахунком 1:0. Після перемоги 2:1 над Італією швейцарська газета «Спорт» влаштувала кампанію збору коштів для оплати непередбачено тривалого перебування збірної у Парижі. У півфіналі швейцарці зустрілися з фаворитом турніру збірною Швеції і несподівано перемогли її також з рахунком 2:1. У фіналі, однак, сенсації не трапилося — збірна Швейцарії програла Уругваю 0:3, здобувши срібні медалі Олімпіади і неофіційний титул футбольних чемпіонів Європи.

Після цього успіху продуктивність збірної зазнала різкого спаду. На Олімпійських іграх 1928 року в Амстердамі Швейцарія зіграла єдиний матч і, програвши Німеччині 0:4, була змушена відправитись додому. Також дуже скромними були її успіхи в Кубку Європи для збірних (попереднику майбутнього Чемпіонату Європи з футболу). В усіх шести розіграшах Швейцарія посідала останнє місце, попри те, що в третьому розіграші (1933–1935) швейцарець Леопольд Кільхольц став найкращим бомбардиром турніру (разом з угорцем Дьйордем Шароші). В першому чемпіонаті світу з футболу, що відбувся в 1930 році в Уругваї, Швейцарія, як і багато інших європейських збірних, участі не брала через занадто високі транспортні витрати.

У кваліфікаційному турнірі чемпіонату світу 1934 року в Італії збірній Швейцарії з самого початку пощастило. Матчі з Югославією і Румунією закінчилися внічию, однак потім з’ясувалося, що Румунія випустила на поле гравця, не згаданого в заявці, і Швейцарії присудили технічну перемогу з рахунком 2:0. Напередодні фінальної частини чемпіонату виникла суперечка між Швейцарським футбольним союзом і женевським клубом «Серветт», який вимагав від збірної фінансової компенсації в разі травмування своїх гравців під час чемпіонату і подальшої втрати працездатності. Тільки під загрозою суворих санкції з боку Футбольного союзу «Серветт» нарешті здався і за тиждень до початку чемпіонату погодився відпустити своїх гравців до збірної без фінансових гарантій. В першому матчі фінального турніру Швейцарія перемогла збірну Нідерландів 3:2 і пройшла до чвертьфіналу. У чвертьфінальному матчі вона поступилася з рахунком 2:3 збірній Чехословаччини, майбутньому віце-чемпіону турніру.

Ще в 1931 році Швейцарський футбольний союз заснував футбольну лігу, в якій мали змагатись професійні клубні команди. На жаль, це нововведення не виправдало покладених на нього сподівань. Багато швейцарських футболістів отримували значно привабливіші пропозиції з-за кордону і покидали країну, інтерес глядачів до матчів внутрішнього чемпіонату залишався невисоким, і головна ціль — підвищення класу гравців національної збірної — не була досягнута. Між 1934 і 1938 роками збірна Швейцарії вигравала лише один міжнародний матч з чотирьох. Впливові функціонери вбачали головну причину невдач у професіоналізації футболу, ідеалізуючи досягнення аматорської доби. В 1937 році заробітна платня гравців була встановлена на такому низькому рівні, що гравці були змушені шукати собі нову професію. В 1943 році тодішній президент ШФС Роберт Цумбюль добився встановлення цілковитої заборони на професійний футбол. Суворі положення передбачали також обов’язкову річну перерву в іграх при переході між клубами і були дещо полегшені лише двома десятиріччями пізніше.

У вересні 1937 року посаду головного тренера національної збірної посів австрієць Карл Раппан, який протягом наступної чверті сторіччя відігравав у швейцарському футболі вирішальну роль. Посаду тренера збірної він обіймав в 1937–1938, 1942–1949, 1952–1954 і 1960–1963 роках. Раппан запровадив винайдену ним ще в Австрії оборонну тактику, яка стала відомою під назвою Schweizer Riegel або verrou (нім. Riegel, фр. verrou — «засув», «клямка») і яка в 1960-х роках послужила основою для італійського катеначо. Ця тактика базувалася на колективній грі з акцентом на обороні і передбачала швидку зміну розташування гравців залежно від ігрової ситуації; вона дозволяла слабшій команді дещо компенсувати брак класу і швидкості й ефективно протистояти сильнішому супернику.

Перша сторінка швейцарської газети «Спорт» 10 червня 1938 з заголовком «Наша найкраща перемога: Німеччина розбита 4:2»

На шляху до фінального турніру чемпіонату світу 1938 року в Парижі збірна Швейцарії зустрілася в Мілані з Португалією; цей матч швейцарці виграли з рахунком 2:1.

За три місяці до чемпіонату відбувся аншлюс Австрії, і австрійська збірна, хоча й успішно пройшла кваліфікацію, окремою командою участі в чемпіонаті не брала, обидві країни представляла об’єднана команда Третього Рейху, проти якої збірна Швейцарії мала грати свій перший матч фінального турніру. Матч закінчився нічиєю 1:1, і через п’ять днів суперники зустрілися повторно.

Повторний матч 9 червня 1938 вважається однією з найвизначніших ігор в історії швейцарської збірної. Німецька команда, вважалася безсумнівним фаворитом турніру, вела в рахунку 2:0 до сорокової хвилини матчу, після чого її оборона раптом розвалилася; швейцарці забили чотири м’яча один за одним і здобули перемогу 4:2. Перемога над «Великою Німеччиною» стала справжньою сенсацією і була зустрінута бурхливими святкуваннями по всій Швейцарії. Втім, через три дні у чвертьфінальному матчі Швейцарія програла Угорщині 0:2.

Після перемоги над Німеччиною футболісти вже сприймалися у країні не як представники «нешвейцарського» виду спорту, а як справжні національні герої. Численні газетні публікації порівнювали футболістів збірної з героями епохи «Клятвеного союзу», з якого наприкінці XIII ст. почалася Швейцарська конфедерація. «Газетт де Лозанн» писала: «Маленькі швейцарці... билися як при Санкт-Якобі і здобули перемогу, про яку ще довго говоритимуть».[3] Швейцарія зображувалася покладаючою край експансії агресивного Третього Рейха, принаймні на футбольному полі. Футбол відтепер став елементом «духовної оборони» — культурної політики, призваної захистити швейцарські демократичні традиції і культурні цінності від впливу з боку сусідніх тоталітарних держав, а «швейцарський засув» суспільна думка перетворила на піднесений символ прагнення швейцарців до самоврядування та незалежності. Цей матч навіть знайшов відображення у літературі: радіотрансляція гри є важливим елементом сюжету роману Отто фон Вальтера «Час фазанів» (1988); тічинський письменник Джованні Ореллі присвятив цілу книгу Ежену Валашеку, швейцарському нападнику, який забив один з голів в цьому матчі («Пісня Валашека», 1991).

Під час Другої Світової війни футбольні клуби країни, за рідкісними винятками, зуміли відносно безболісно пережити період масової мобілізації; гравці вищої ліги, як правило, не мали проблем з отриманням відпустки для участі в матчах національного чемпіонату. Збірна Швейцарії в роки війни зіграла 16 матчів, одинадцять з яких — з командами країн Осі чи їхніми союзниками. Домашні матчі ставали подіями загальнонаціонального масштабу; деякі з них навіть відвідував генерал Анрі Гізан, головнокомандувач швейцарською армією. Хоча держави Осі й особливо Німеччина серед широких верств швейцарського населення були дуже непопулярними, міжнародні матчі збірної проти їхніх команд використовувались політичним керівництвом країни для підтримки образу Швейцарії як беззастережно нейтральної держави. 20 квітня 1941 року, в день народження Адольфа Гітлера, швейцарська збірна перемогла у Берні збірну Німеччини. З цього приводу Йозеф Геббельс написав у своєму листі до імперського міністра спорту Ганса фон Чаммер-унд-Остена, що потрібно «уникати будь-яких спортивних заходів, у сприятливому результаті яких існує хоча б найменший сумнів».[4]

21 травня 1945 року відбувся перший післявоєнний матч проти збірної Португалії. 11 листопада 1945 швейцарці прийняли у себе збірну Італії, поклавши початок її реінтеграції у світовий футбол. Здобувши дві перемоги над збірною Люксембургу Швейцарія вийшла у фінальну частину чемпіонату світу 1950 року в Бразилії; вперше у своїй історії команда мала грати за межами Європейського континенту. Керівництво командою на чемпіонаті світу Швейцарський футбольний союз доручив колишньому гравцю збірної Франко Андреолі. Першу гру групового етапу проти Югославії Швейцарія програла з рахунком 0:3. Противником швейцарців у другому матчі стала команда господарів чемпіонату бразильців, незаперечних фаворитів турніру. Цей матч закінчився несподіваною нічиєю 2:2; за п’ять хвилин до фінального свистка швейцарці проґавили можливість забити переможний м’яч. В третьому матчі проти Мексики швейцарці перемогли з рахунком 2:1, але цього результату не вистачило для виходу з групи.

У 1948 році Швейцарія підтримала заявку Німеччини на відновлення членства у ФІФА, яка, однак, була тоді відхилена. Три матчі між швейцарськими та німецькими клубними командами, які відбулися після того, піддались жорстокій критиці в зарубіжній, особливо голландській, пресі. Швейцарії вдалося уникнути бойкоту з боку ФІФА лише завдяки накладеному Швейцарським футбольним союзом на організаторів цих матчів символічному штрафу в розмірі 500 швейцарських франків.[5] Саме швейцарська збірна стала командою, з якою збірна Німеччини зіграла свій перший по закінченню війни офіційний матч, який відбувся у Штутгарті 22 вересня 1950 року, через кілька днів після повторного прийняття Німецького футбольного союзу до ФІФА.

Президенту Швейцарського футбольного союзу і віце-президенту ФІФА Ернсту Томмену вдалося добитися проведення чемпіонату світу 1954 року саме у Швейцарії. Готувати збірну до чемпіонату в 1952 році знову запросили Карла Раппана. 25 квітня 1954 року швейцарське телебачення провело першу пряму трансляцію матчу збірної; це був товариський матч проти Західної Німеччини, зіграний в рамках підготовки до чемпіонату.

У першому матчі чемпіонату, який відбувся у Лозанні 17 червня 1954, швейцарська збірна перемогла збірну Італії з рахунком 2:1; другий матч у Берні 20 червня вона програла збірній Англії (0:2). Оскільки Швейцарія й Італія набрали в груповому турнірі однакову кількість очок, згідно з регламентом турніру між ними 23 червня в Базелі відбувся додатковий матч; Швейцарія перемогла 4:1 і вийшла до наступного кола змагань. Чвертьфінальний матч проти Австрії, який проходив 26 червня у Лозанні, встановив рекорд результативності на чемпіонатах світу — в ньому було забито 12 голів. Швейцарія, забивши три м’яча на перших 20 хвилинах матчу, в подальшому втратила цю перевагу і програла з рахунком 5:7. Швейцарська преса назвала цю гру «Лозаннською битвою».

Після чемпіонату світу 1954 в історії збірної почався тривалий період невдач. Перемоги стали дуже рідкісними; під керівництвом Жака Спаньйолі Швейцарія навіть не зуміла потрапити до фінального турніру чемпіонату світу 1958, програвши два кваліфікаційних матчі із трьох і лише один зігравши внічию. В 1960 році Футбольний союз вчетверте (і востаннє) запросив до керівництва командою Карла Раппана. Після трьох перемог і одної поразки в кваліфікації до чемпіонату світу 1962 Швейцарія набрала однакову кількість очок з віце-чемпіоном світу Швецією. Для визначення учасника фінального турніру довелося зіграти додаткову гру, яка відбулася на нейтральній території, в Західному Берліні, 12 листопада 1961; оскільки лише за три місяці до того трапилася Берлінська криза і виросла Берлінська стіна, футбольний матч в ізольованому Західному Берліні набув значного політичного резонансу. Швейцарія перемогла в цьому матчі з рахунком 2:1 і потрапила до фінального розіграшу чемпіонату світу, який проводився у Чилі. Втім, Швейцарія швидко вибула із змагань, програвши всі три матчі групового етапу — з командами Західної Німеччини, Італії і господаря турніру Чилі.

Улітку 1964 року на чолі збірної став знаменитий італійський тренер Альфредо Фоні, переможець Олімпіади 1936 і чемпіон світу 1938. Швейцарія успішно пройшла кваліфікаційний турнір до чемпіонату світу 1966 року в Англії, завдячуючи як власній перемозі 2:1 над Нідерландами, так і неочікуваному успіхові збірної Албанії, яка несподівано обіграла значно сильнішу збірну Північної Ірландії. Однак у фінальному турнірі резерв удачі виявився вичерпаним, і збірна знову програла усі три групові матчі, цього разу збірним ФРН, Іспанії й Аргентини. Значно більшу увагу преси, ніж дії команди на футбольному полі, привернула нічна мандрівка автостопом гравців збірної Якоба Куна, Лео Ейхмана і Вернера Ляймгрубера, яких після цього за їхню, немовби скандальну поведінку, на кілька місяців вигнали з команди. Цей випадок мав продовження і навіть призвів до судового позову футболістів проти керівництва Футбольного союзу за звинуваченням в образі. Справа завершилася компромісом лише рік по тому.

Уже в 1962 році Карл Раппан писав: «Якщо ми не реорганізуємо управління нашим футболом, причому негайно, то, хоча час від часу ми здобуватимемо перемогу в тому чи іншому матчі завдяки удачі чи нашій репутації колишнього «швейцарського дива», але в довгостроковій перспективі будемо мало на що здатні на міжнародній арені.»[6] Його прогноз виявився абсолютно точним. Поступовий занепад і зниження класу як збірної, так і швейцарського футболу загалом мав декілька причин.

Тактика «швейцарської клямки» застаріла і почала виходити з ужитку на клубному рівні. Удовж мовної межі в національному футболі виникло щось на зразок футбольного «ростіграбена» (умовна історична межа між франко- і німецькомовною Швейцарією). У німецькомовній частині країни склався атлетичний, прямий і безхитрісний стиль гри з акцентом на захист, в якому цінувалась дисципліна і фізична потужність гравців. Клуби Романдії і (певною мірою) Тічино тяжіли до комбінаційного атакувального стилю з великою кількістю коротких пасів, який надавав перевагу досвідченим гравцям з досконалою технікою володіння м’ячем. Ці дуже різні культури футбольної гри не вдавалося поєднати протягом більше ніж 25 років. Між 1967 і 1989 роками у збірній змінилося десять тренерів, але жодному не вдалося досягти поставленої перед ним мети — дістатись фінального розіграшу чемпіонату світу або Європи.

Громадською думкою того часу вважалося, що ідеальний швейцарський спортсмен повинен бути аматором або, якнайбільше, напівпрофесіоналом; до чисто професійного спорту з пов’язаною з ним комерціалізацію і підвищеною увагою засобів масової інформації громадськість ставилася негативно, або, принаймні, скептично. До того ж, політичне керівництво країни в той час не робило практично нічого для підтримки ні спорту високих досягнень, ні фізичної культури загалом. В 1964 році парламент навіть прийняв закон, згідно з яким для зниження високої кон’юнктури на короткий час було заборонено будівництво нових спортивних споруд. Професіоналізація футбольних клубів всерйоз почалася лише в середині 1970-х років; штучно затягнута Швейцарським футбольним союзом епоха напівпрофесійних гравців і працюючих на громадських засадах тренерів поступово закінчувалася. В юніорському спорті професійні тренери з’явилися лише в 1995 році.

В 1970-ті роки стосовно ігор збірної дуже часто вживався вираз «достойна поразка»: збірна програвала непропорційно велику кількість своїх матчів, але переважно з різницею всього в один м’яч; нічия з сильним суперником святкувалася як перемога. Через це швейцарська збірна з часом все більше і більше втрачала авторитет у світі. Лише під керівництвом Пауля Вольфісберга намітилися перспективи для покращення становища. В товариських матчах збірна час від часу здобувала видовищні перемоги, як, наприклад, в 1982 році, коли вона обіграла чемпіонів світу того року італійців на їхньому полі з рахунком 1:0. Однак у кваліфікаційних турнірах Швейцарію продовжували переслідувати невдачі. Лише наприкінці 1980-х років, коли тренеру Даніелю Жандюпе, з яким пов’язували великі сподівання, також не вдалося їх виправдати і досягти очікуваного результату, ШФС нарешті розпочав запізнілі реформи керівних структур і системи підготовки юніорів.

В 1989 ШФС призначив головним тренером збірної німця Улі Штіліке. Відразу після призначення на посаду йому вдалося досягти значного успіху, обігравши з рахунком 1:0 збірну Бразилії. Хоча кваліфікаційний турнір до чемпіонату світу 1990 вже закінчився, бажана зміна менталітету — перехід від звичайної до того захисної тактики, яку газети глузливо прозвали «ТОВ “Провал”» до більш атакувального стилю гри — потребувала значного часу. Швейцарії не вистачило лише одного очка для того, щоб потрапити до фінального розіграшу чемпіонату Європи 1992 (в якому тоді ще брали участь лише вісім команд).

З 1992 року роботу Штіліке продовжив англієць Рой Годжсон. Кваліфікаційний турнір до чемпіонату світу 1994 проходив успішно; Швейцарія посіла у групі друге місце після Італії, здобувши право виступати у фінальних змаганнях чемпіонату світу вперше за останні 28 років, а в рейтингу ФІФА в серпні 1993 досягла третього місця [7]. Матч відкриття чемпіонату зі збірною США — господарем турніру — завершився внічию з рахунком 1:1. В другому матчі швейцарці розгромили збірну Румунії (4:1), і попри поразку 0:2 від Колумбії потрапили до ⅛ фіналу, де поступились збірній Іспанії з рахунком 0:3.

Кваліфікаційний турнір чемпіонату Європи 1996 Швейцарія закінчила на першому місці у групі. Особливу увагу преси привернув матч проти Швеції, який проходив 6 вересня 1995 у Ґетеборзі. За ініціативою капітана збірної Алена Сюттера під час виконання національних гімнів гравці підняли транспарант з написом «Stop it, Chirac!», протестуючи проти рішення французького президента Жака Ширака почати випробування атомної зброї на атолі Муруроа. Після цього випадку УЄФА заборонила будь-які політичні акції на футбольному полі, але ніяких санкцій стосовно гравців вжито не було, а їхній демарш співчутливо зустріли глядачі і преса.

Годжсона, який достроково розірвав контракт із ШФС, змінив на посаді головного тренера збірної португалець Артур Жорже, який з самого початку потрапив під вогонь критики. Після того, як він не включив до складу збірної на чемпіонаті Європи улюбленців швейцарської публіки Адріана Кнупа і Алена Сюттера, а потім відмовився коментувати своє рішення, бульварна газета «Блік» почала найдовшу і найсильнішу кампанію боротьби проти тренера національної збірної за всю історію Швейцарії. Незважаючи на запеклу полеміку у пресі швейцарська команда вдало почала чемпіонат, зігравши внічию з господарем турніру Англією. Однак у двох наступних матчах групового турніру швейцарців спіткала невдача: вони програли Нідерландам 0:2 і Шотландії 0:1 і дочасно відправились додому, а Артур Жорже негайно пішов у відставку і був замінений на австрійця Рольфа Фрінгера. Єдиний швейцарський гол на цьому чемпіонаті забив з пенальті в ворота Англії Кубілай Тюрк’їлмаз, який довгий час утримував звання найкращого бомбардира збірної Швейцарії.

Жеребкування кваліфікаційного турніру чемпіонату світу 1998 помістило Швейцарію у відверто легку групу. Однак вже перший матч цього відбірного циклу, який відбувався у Баку 31 серпня 1996, закінчився ганебною поразкою з рахунком 0:1 від явного аутсайдера збірної Азербайджану. Розчарування публіки від цього матчу можна порівняти тільки з програшем Австрії Фарерським островам в 1990, прозваним австрійською пресою «поразкою сторіччя». Решту цього кваліфікаційного циклу Швейцарія відіграла також дуже невдало; окрім азербайджанського фіаско вона програла 1:2 слабкій команді Фінляндії і розгромно поступилась збірній Норвегії — 0:5 . Посівши у групі передостаннє місце, швейцарці залишилися за межами чемпіонату світу.

У 1998 році Рольфа Фрінгера змінив француз Жильбер Гресс. Швейцарії майже вдалося пройти кваліфікацію до чемпіонату Європи 2000; вона посіла друге місце у групі разом з Данією, маючи кращу різницю забитих та пропущених м’ячів, але через гірші показники у двосторонніх зустрічах знову не потрапила до континентальної першості. У 2000 році головним тренером став аргентинець Енсо Троссеро, однак досягти довгожданої мети — кваліфікації до чемпіонату світу 2002 — не вдалося і йому: по закінченні кваліфікації Швейцарія опинилася на четвертому місці в групі, випередивши тільки Фарерські острови і Ліхтенштейн і пропустивши вперед Сербію і Чорногорію, Словенію і Росію.

Називалися дві причини цього занепаду на рубежі тисячоліть: багато архітекторів швейцарських успіхів першої половини 1990-х після чемпіонату Європи 1996 покинули великий футбол, бо вийшли зі спортивного віку, тоді як розпочата всередині 1990-х програма виховання нових кадрів ще не встигла віднайти та підготувати для збірної достатньо талановитих молодих гравців. Однак це становище мало змінитись вже найближчим часом.

Збірна Швейцарії перед товариським матчем з Бразилією 15 листопада 2006.

Якоб Кун

Після відставки Троссеро збірну Швейцарії очолив Якоб Кун. В 1962–1972 роках він сам грав за національну збірну, а до призначення на посаду тренував молодіжну збірну Швейцарії (U-21). Відразу після перших матчів швейцарська преса назвала призначення Куна черговою помилкою, але протягом наступного року у грі команди намітилися явні позитивні тенденції. Куну вдалося інтегрувати в команду ним же вихованих гравців молодіжної збірної, здійснивши таким чином зміну поколінь. Кваліфікаційний турнір до чемпіонату Європи 2004 року збірна Швейцарії завершила на першому місці у групі, випередивши команди Росії й Ірландії. Однак на фінальному турнірі в Португалії швейцарцям підтвердити свій клас не вдалося: після нульової нічиєї з Хорватією вона зазнала поразки від Англії (0:3) та Франції (1:3) і покинула турнір. Єдиний швейцарський гол на чемпіонаті забив 18-річний Йохан Фонлантен, який став наймолодшим бомбардиром в історії європейської першості.

Кваліфікацію до чемпіонату світу 2006 року Швейцарія закінчила на другому місці в групі, пропустивши вперед Францію, і мала змагатися за вихід до фінальної частини чемпіонату в стикових матчах проти Туреччини, бронзового призера попереднього чемпіонату. Після домашньої перемоги 2:0 в Берні швейцарці програли у Стамбулі 2:4, але завдяки голам, забитим на виїзді здобули перевагу і потрапили на чемпіонат. Стикові матчі проходили у вкрай напруженій атмосфері, яка по закінченні матчу у Стамбулі вилилася у ганебну бійку між гравцями, тренерами і поліцією; кількох швейцарців сильно побили, а Стефан Гріхтінг на десять днів потрапив до лікарні. Багатьох турецьких гравців, а також одного швейцарця — Бенджаміна Гуггеля, оштрафували на значні суми і дискваліфікували на кілька ігор; збірна Туреччини перші три домашні матчі наступного відбірного циклу мала зіграти за кордоном у відсутності вболівальників.

У фінальному розіграші чемпіонату світу 2006 у Німеччині збірна Швейцарії звела внічию 0:0 зустріч із Францією, перемогла команди Південної Кореї й Того з однаковим рахунком 2:0 і, посівши друге місце у групі, потрапила до наступного раунду. Основний і додатковий час матчу ⅛ фіналу проти збірної України закінчився нульовою нічиєю; але в серії післяматчевих пенальті швейцарці не зуміли забити жодного голу і програли з остаточним рахунком 0:3. Збірна Швейцарія стала єдиною командою на чемпіонатах світу, яка вибула із змагань, не пропустивши жодного голу в ігровий час. Також вона є єдиною командою, що не забила жодного голу в серії післяматчевих пенальті.

У січні 2007 року збірна Швейцарії піднялася в рейтингу ФІФА до 17 місця.[8] Через рік вона зазнала значного падіння (44-те місце в січні 2008), але це не завадило одному з господарів чемпіонату Європи 2008 (разом із Австрією) автоматично взяти у фінальній частині змагань. Жереб звів швейцарців в групу зі збірними Чехії, Португалії і Туреччини. Перший матч завершився мінімальною поразкою 0:1 чехам. Єдиний м'яч забив Вацлав Сверкош після травми провідного нападника Швейцарії Александера Фрая. Другий матч проти турків розпочався більш вдало — на 32 хвилині Хакан Якін відкрив рахунок. Але на 57 хвилині збірна Туреччини відновила паритет, а на 92-й позбавила Швейцарію будь-яких шансів на вихід з групи — 1:2. В останньому турі збірна Швейцарії змогла грюкнути дверима, перемігши лідера групи, збірну Португалії, з рахунком 2:0. Виступ на домашньому турнірі визнали невдалим і Якоб Кун залишив тренерський місток.

Наступником Якоба Куна став Оттмар Гіцфельд. Під його керівництвом шлях до чемпіонату світу 2010 року Швейцарія пройшла без серйозних осічок, якщо такою не вважати несподівану поразку збірній Люксембургу. Вона зайняла перше місце в своїй групі і напряму потрапила у фінальну частину, випередивши таких конкурентів, як Грецію (яка пройшла туди ж через стикові матчі, перемігши Україну за підсумком двох зустрічей), Ізраїль і Латвію. А от у фінальній пульці Швейцарія виступила невдало. Вона стала третьою в групі H, набравши 4 очки, три з яких здобуті за рахунок сенсаційної перемоги над майбутніми чемпіонами світу іспанцями (єдиний гол забив Желсон Фернандеш).

Чемпіонат Європи 2012 року Швейцарія пропустила, не випередивши в кваліфікації Англію і Чорногорію, проте вже у відбірковому турнірі на чемпіонат світу 2014 року з першого місця достроково оформила вихід у фінальну частину, обійшовши команди Ісландії, Словенії, Норвегії, Албанії і Кіпру. Одним з найбільш пам'ятних став матч проти Ісландії, коли Швейцарія незбагненним чином втратила перемогу, ведучи 4:1 і домігшись тільки нічиєї 4:4, однак це не завадило альпійцям зайняти перше місце, а ісландцям дозволило в підсумку вийти в стикові матчі.

На чемпіонаті Швейцарія потрапили в групу з Францією, Еквадором і Гондурасом. У першому матчі збірна насилу перемогла Еквадор (2:1), забивши образливий для нього гол на останній доданій хвилині гри. Потім збірна отримала розгром від Франції (2:5). У заключному турі Швейцарія обіграла Гондурас (3:0) і вийшла з групи, залишивши позаду Еквадор. В 1/8 фіналу швейцарців зупинила команда Аргентини в додатковий час (0:1). Ця гра стала завершенням видатної тренерської кар'єри Оттмара Гітцфельда.

Новим тренером збірної став Владімір Петкович, який прийшов з італійського «Лаціо», маючи значний досвід гри та тренерства у швейцарських клубах. 22 лютого 2014 року жереб звів Швейцарію у кваліфікації на Євро-2016 в групу Е з Англією, Словенією, Сан-Марино, Литвою та Естонією. Перші дві гри під керівництвом нового тренера проти Англії та Словенії завершилися поразками, проте подальші перемоги над Сан-Марино та Литвою з однаковим рахунком 4:0 та Естонією (3:0), повернули команду у боротьбу за вихід до фінальної частини турніру.

Заявка збірної для участі у чемпіонаті Європи 2020 року. Вік гравців наведено на день початку змагання (11 червня 2021 року), дані про кількість матчів і голів — на дату подачі заявки (31 травня 2021 року).

№	Поз.	Гравець	Дата народження (вік)	Ігри	Голи	Клуб
1	1ВР	Янн Зоммер	(1988-12-17)17 грудня 1988 (вік 32 роки)	61	0	Боруссія (Менхенгладбах)
2	2ЗХ	Кевін Мбабу	(1995-04-19)19 квітня 1995 (вік 26 років)	11	0	Вольфсбург
3	2ЗХ	Сільван Відмер	(1993-03-05)5 березня 1993 (вік 28 років)	16	1	Базель
4	2ЗХ	Ніко Ельведі	(1996-09-30)30 вересня 1996 (вік 24 роки)	26	1	Боруссія (Менхенгладбах)
5	2ЗХ	Мануель Аканджі	(1995-07-19)19 липня 1995 (вік 25 років)	29	0	Боруссія (Дортмунд)
6	3ПЗ	Деніс Закарія	(1996-11-20)20 листопада 1996 (вік 24 роки)	32	3	Боруссія (Менхенгладбах)
7	4НП	Брель Емболо	(1997-02-14)14 лютого 1997 (вік 24 роки)	43	5	Боруссія (Менхенгладбах)
8	3ПЗ	Ремо Фройлер	(1992-04-15)15 квітня 1992 (вік 29 років)	28	3	Аталанта
9	4НП	Гаріс Сеферович	(1992-02-22)22 лютого 1992 (вік 29 років)	74	21	Бенфіка
10	3ПЗ	Граніт Джака (капітан)	(1992-09-27)27 вересня 1992 (вік 28 років)	93	12	Арсенал (Лондон)
11	3ПЗ	Рубен Варгас	(1998-08-05)5 серпня 1998 (вік 22 роки)	11	2	Аугсбург
12	1ВР	Івон Мвого	(1994-06-06)6 червня 1994 (вік 27 років)	3	0	ПСВ
13	2ЗХ	Рікардо Родрігес	(1992-08-25)25 серпня 1992 (вік 28 років)	80	9	Торіно
14	3ПЗ	Стівен Цубер	(1991-08-17)17 серпня 1991 (вік 29 років)	36	8	Айнтрахт (Франкфурт-на-Майні)
15	3ПЗ	Джибріль Соу	(1997-02-06)6 лютого 1997 (вік 24 роки)	15	0	Айнтрахт (Франкфурт-на-Майні)
16	3ПЗ	Крістіан Фасснахт	(1993-11-11)11 листопада 1993 (вік 27 років)	7	1	Янг Бойз
17	2ЗХ	Лоріс Беніто	(1992-01-07)7 січня 1992 (вік 29 років)	12	1	Бордо
18	4НП	Адмір Мехмеді	(1991-03-16)16 березня 1991 (вік 30 років)	73	10	Вольфсбург
19	4НП	Маріо Гавранович	(1989-11-24)24 листопада 1989 (вік 31 рік)	29	11	Динамо (Загреб)
20	3ПЗ	Едімілсон Фернандеш	(1996-04-15)15 квітня 1996 (вік 25 років)	21	1	Майнц 05
21	1ВР	Йонас Омлін	(1994-01-10)10 січня 1994 (вік 27 років)	2	0	Монпельє
22	2ЗХ	Фабіан Шер	(1991-12-20)20 грудня 1991 (вік 29 років)	59	8	Ньюкасл Юнайтед
23	3ПЗ	Джердан Шачірі	(1991-10-10)10 жовтня 1991 (вік 29 років)	90	23	Ліверпуль
24	2ЗХ	Бечир Омерагич	(2002-01-20)20 січня 2002 (вік 19 років)	3	0	Цюрих
25	2ЗХ	Ерай Джемерт	(1998-02-04)4 лютого 1998 (вік 23 роки)	5	0	Базель
26	2ЗХ	Джордан Лотомба	(1998-09-29)29 вересня 1998 (вік 22 роки)	1	0	Ніцца

Александер Фрай (праворуч) в матчі проти Бразилії 15 листопада 2006 (1:2)

На початку футбольної ери міжнародні матчі проводились значно рідше, ніж зараз. Рудольф Рамзаєр став першим, хто подолав межу в 50 ігор за національну збірну: з 1920 по 1931 роки він брав участь у 59 матчах збірної. Трохи пізніше його рекорд покращив Макс Абегглен (68 ігор з 1922 по 1937 роки). Рекорд, встановлений Северіно Мінеллі (80 ігор між 1930 і 1943 роками) тривалий час залишався неперевершеним і був покращений Гайнцем Германном лише через 40 років (117 ігор в 1978–1991). З гравців поточного складу найбільше наблизився до рекорду Германна Патрік Мюллер (76 ігор), який в загальному списку посідає восьме місце.

Брати Абегглени були найкращими бомбардирами збірної першої половини XX ст. Макс Абегглен забив 32 м’яча в 68 матчах, Андре Абегглен — 30 м’ячів у 52 матчах. Цей рекорд також утримувався понад 40 років, поки не був перевершений Кубілаєм Тюрк’їлмазом, який в 60 матчах забив 34 м’яча і з 2001 року є найкращим бомбардиром збірної Швейцарії за всю її історію. З активних на початок 2008 року гравців найпродуктивнішим голеадором є Александер Фрай, який забив 32 м’яча в 56 матчах (третя позиція в загальному списку).

Дані наведені станом на 25 листопада 2007 року.