Кінороман

Кінороман — експериментальна форма роману, що виникла на початку ХХ століття як втілення ідеї про те, що мистецтво мусить бути синкретичним[1]. Цей жанр може в різному співвідношенні поєднувати риси кінематографічності й белетристики. Тому кіно- й літературна критика в цих випадках взаємно запозичують поняття для опису й аналізу наративних і зображальних засобів[2].

Історія виникнення жанру

З поняттям синкретичності мистецтв тісно пов'язане поняття інтермедіальності, утворене за аналогією до «інтертекстуальності». Оскільки художня форма мистецького твору бере участь у комунікації, то художні форми різних видів мистецтва здатні до взаємного обміну своїми «медіа» (кольором, лінією, звуками)[3]. На початку XX століття з розвитком авангардних течій у мистецтві ідея взаємопроникнення й змішування мистецтв стала особливо актуальною.

З появою німого чорно-білого кіно критики почали помічати багато спільних рис у наративних прийомах і структурі прози й фільму. Спочатку кіно послуговувалося тими самими способами оповіді, що й роман, навіть у тих рідкісних випадках, коли фільм було знято не на основі якогось тексту, від якого нове мистецтво все ще було залежним, наприклад, у використанні титрів. Особливості оповідної структури традиційного роману у відтворенні фільму були висвітлені ще чіткіше, що й дозволяло проводити паралелі.

Брюс Морріссетт вважає, що одним з перших власне кінороманів можна вважати опублікований у 1947 році сценарій Жана-Поля Сартра Les jeux sont faits. Хоча в цьому тексті відсутня лексика, що стосується творення фільму (наприклад, крупний план або панорамна зйомка), Сартр використовує й описує багато сценічних ефектів. Найбільш подібним до фільму робить цей текст кадрування, особливо в послідовності сцен, що змінюються все з більшим інтервалом, відтворюючи паралельні історії героя й героїні[2].

Кінороман в українській літературі

Перші спроби поєднати кіно та літературу пов'язані з діяльністю панфутуристів, натхненником та очільником яких був Михайль Семенко. Навколо організованого ним у 1927 році журналу "Нова генерація" згуртувалися митці, так чи інакше пов'язані з кінематографом: Дмитро Бузько, якому принесла славу екранізація його роману "Лісовий звір", кінорежисер Олександр Перегуда, режисер театру й кіно Фавст Лопатинський, працівник Одеської кінофабрики Леонід Скрипник, теоретик літератури й кіно Олексій Полторацький[1].. ,

Порівнюючи західноєвропейську й українську літературну традицію, Ніна Бернадська приходить до висновку, що в першій кінороман більше тяжій до кінематографічних засобів, тоді як в українській переважають літературні прийоми[4].

Примітки
  1. Цимбал, Ярина (2014). Футуристи на кінофабриці: література і кіно в "Новій генерації" / Ярина Цимбал // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених : зб. наук. праць (20). Київ. с. 197–203. ISBN 821(100).09+82.091 Перевірте значення |isbn= (довідка).
  2. Morrissette, Bruce (July 1985). Novel and Film: Essays in Two Genres (англійською). University of Chicago Press. ISBN 9780226540238.
  3. Просалова, В. (2013). Інтермедіальність як явище мистецтва і метод аналізу / Віра Просалова // Філологічні семінари. (Вип. 16). с. 46–53.
  4. Бернадська, Н (2016.). Про витоки кінороману / Ніна Бернадська // Проблеми сучасного літературознавства. - Вип. 22. с. 11–21. ISBN 23126809 Перевірте значення |isbn= (довідка).

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.