Манишин Євген Петрович

Свій творчий шлях Євген Манишин розпочав ще з дитинства: спершу вчився у Львівській дитячій художній школі (1956-1960), згодом у Львівському училищі прикладного мистецтва (тепер Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша) (1961-1966) та Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв) (1966-1972) [2] . Там наставниками Євгена Манишина були Р. Турин, О. Ліщинський, З. Масляк, Т. Драган, В. Овсійчук, Е. Мисько.

З 1969 працював художником-оформлювачем у Львівському художньо-виробничому комбінаті. Вже наступного року світ побачив його першу виставку. А вже через 20 років (1989) митець став членом Спілки Художників України.

За свою жанрово-тематичну та формальну-виконавську основу Є.Манишин обрав станкове олійне малярство. Народжений у місті, митець був далекий від урбанізації у творчості. Не знайти на картинах Манишина й штучності чи деструкції: усюди вирує життя. Його стихія - жива природа. Ціннісні орієнтацію художника визначають його ж поетичними словами: «Хочу, щоб земля квітувала»[3].

Серед робіт митця чимало натюрмортів («Натюрморт з іконою», 1994, «Ромашки», 1994, «Натюрморт з яблуками» 1995). Усі вони різні, однак усі полотна поєднує техніка - майстерність Євгена Манишина.

Найбільший пласт творчості художника становить пейзаж. Сам автор на одній пояснив, чому саме цей жанр обрав профільним: «Я завжди писав те, що є життям, те, що мене в ньому хвилює, – це українська родюча, квітуча і щедра земля. Саме на такій землі можуть народжуватися світлі люди»[4]. Його картини і справді живі: соняхи гнуться від вітру під час негоди, а вода озера у сутінках віддзеркалює місячне сяйво.

Мотиви художника зрозумілі та близькі глядачеві, адже на картинах Манишина рідні його серцю місця. Прогулянки Львовом, подорожі із сім'єю на Волинь чи в Карпати, навіть дороги та поля знайшли своє відображення у полотнах. Так, у творчій спадщині живописця з'явився цілий цикл картин із життя Кобзаря. Євген Манишин разом із ще 26-ма художниками (серед яких народний художник України Зеновій Кецало, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка Володимир Патик, головний художник Палацу мистецтв Орест Скоп) збирали по крихтах пейзажі долі Тараса Шевченка[5]. Митці заявили, що натхненням до такої плідної праці в численних подорожах стали слова Шевченка: «Свою Україну любіть». Протягом шести років (1997-2003) вони подолали 9 тис. км лише по Україні, не беручи до уваги інші зупинки мандрів - Литву, Росію, Казахстан, у пошуках мотивів, що тепер відтворюють Кобзареву біографію у кімнаті-музеї Тараса Шевченка у приміщенні Львівського палацу мистецтв. Музей було відкрито 7 березня 2004 року до Дня народження Тараса. Більшість робіт із циклу, присвяченого Тарасові Шевченку, а це близько 40 картин, Євген Манишин подарував музею при Львівському палаці мистецтв[6].

Євгена Манишина називають «Відданцем пензля». Його роботи легко впізнавані: полотна талановитого митця своєю експресивністю збурюють найтонші глибини душі. У них відчувається історія: після кількох митей споглядання картина оживає, а глядач опиняється в епіцентрі зображуваного. Пензель Манишина подарував художнику безсмертя, тож його «мандрівка у прийдешні століття нашого народу»[7], як і пророкував В. Данилейко, лише розпочалася.

Похований у родинному гробівці на 33 полі Личаківського цвинтаря.

• Березень 2000, 2002, 2003 років - виставки з напрацюваннями протягом поїздок «Шляхами Шевченка» під назвою «Свою Україну любіть» у музеї Кобзаря на Тарасовій горі. Після завершення виставки (2003 р.) роботу «До світла», яка передає потужну енергетику української Святині, Євген Манишин передав у колекцію Шевченківського національного заповідника. Сьогодні гордістю колекції є живописні роботи художника: «До світла» (2000), «Стоїть в селі Суботові» (1998), «Тече вода в синє море» (2000), триптих « Та не дав мені Бог ані щастя, ні долі...» (2003), «Святая Сила Всіх Святих» (1998) - дарунок родини Манишиних (2012) та пастелі: «Кирилівська каплиця на території Астраханського кремля» (2003), «Околиці Форту Шевченка. Казахстан» (2003), «Мангишлацький сад» (2003), «Астраханський кремль» (2003)[8].

• Квітень 2006 року - виставка в палаці мистецтв з нагоди 60-річчя художника, де було представлено полотна написані за період з 2001 по 2006 роки. Це роботи із серій «Шацькі мотиви», «Пори року», «Балтика», картини, написані шляхами Тараса Шевченка[9].

• Лютий 2010 року - виставка робіт Шевченківського циклу у Дзеркальній залі Львівського національного університету імені І. Франка[6].

• Травень 2012 року - виставка пам’яті заслуженого художника України Євгена Манишина у виставковому залі Шевченківського національного заповідника. На виставці було представлено живописні і графічні твори з родинної колекції Манишиних та фондової збірки Шевченківського національного заповідника[8].

   «Міняються природні цикли, чергуються настрої, ніч заступає день, і навпаки, а інтуїція художника веде своїми лабіринтами і зупиняє погляд саме там, де приховані його особистісні переживання, утверджуються нові пластичні структури. Художник вміє подавати їх у відповідності до власного розуміння краси, досконалості, гармонії. В одних ділянках простору такими є фактурні згустки барв з різнонапрямленими променями світла, в інших - вражаюча чистота поверхні, колірна нюансність спрямована до тонких асоціативних відчитувань («В Карпатах», 1993, «Карпатський мотив», 1995, цикл краєвидів із Шацька, 1997)»[10]
                                       Роман Яців, професор, історик мистецтва, проректор Львівської національної академії мистецтв

   «Рисункова основа, вишколена колись О. Ліщинським, Т. Драганом, Е. Миськом, покривається збуренням барвних експресій, павутиною умовних натяків реалій, а видимий простір стає мовби музичним мотивом, картинним образом, зарядженим викликати у глядачів власні асоціації буття й його сенсу. Так постають Манишинові поезії у фарбах - «Літній ранок», «Загадкові Карпати», «Подих осені» (1998)»[10]
                                       Володимир Данилейко, народознавець, мистецтвознавець

   «Малярські образи Євгена Манишина справляють враження поетичної недомовленості: в них тонкість той чи іншої реалістичної деталі лише частково, якоюсь своєю гранню, виринає із абстрактного, ніби акварельного, тла, яке асоціюється із безмежністю космічного простору і часу»[10]
                                       Володимир Овсійчук, професор, лауреат Національної державної премії України ім. Т. Г. Шевченка

    «Своїм мистецтвом Євген Манишин нагадує, що в людини є душа, є її Світ, її Земля, перед якою вона несе відповідальність. Мистецтво - не задля мистецтва, не просто кольороляпанина на полотні, а те, що несе Чистоту і Красу, передає неповторний світ твого милого і до болю дорогого Краю»[10]
                                       Микола Маричевський, головний редактор часопису «Образотворче мистецтво» та альманаху «Артанія» 

• Яців Р. Акценти його художницької чуттєвості // Євген Манишин: альбом. - Київ-Львів, 2002. - С. 3-4.
• Данилейко В. У спалахах імпресій та інтуїції // Євген Манишин: альбом. - Київ-Львів, 2002. - С. 5-10.

• Манишин Євген Петрович // ЕСУ
• Манишин Євген Петрович // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 63-64.