Марія Богданівна Заславська
Марія Засла́вська (*д/н — бл. 1560) — литовсько-білоруська княгиня часів Великого князівства Литовського.
| Марія Заславська | |
|---|---|
| Народилася | невідомо |
| Померла | бл. 1560 |
| Підданство | Велике князівство Литовське |
| Титул | княгиня |
| Конфесія | православ'я |
| Рід | Заславські |
| Батько | Богдан Заславський |
| Мати | Горпина Ходкевич |
| У шлюбі з |
Василь Толочинський Іван Остафійович Горностай |
| Діти | 1 син та 2 доньки |
Життєпис
Походила з впливового литвинського (литовсько-білоруського) князівського роду Заславських, нащадків Гедиміна. Старша донька князя Богдана Заславського, намісника мінського, та Горпини Ходкевич. У 1519 році втратила батька. Виховувалася матір'ю. Згодом вийшла заміж за представника впливового й багатого роду князів Друцьких — сина Юрія Путяти Шишевського. Як посаг принесла маєтності в Мінському та Оршанському повітах. Особливо значним було Лошицьке володіння. Під час заміжжя переважно займалася меценатством і підтримкою православної церкви.
У 1542 році померла її мати, а 1546 році — чоловік. Близько 1551 року вийшла вдруге заміж — за старосту слонімського і мстибоговського Івана Горностая. Останній у 1552 році подарував Марії Богданівні 4 маєтності «з дворы мурованными и деревеными по своемъ животе до ее живота на доживотное ее мешканье и к тому и иншии речи, и самъ то усты своими нам обявил и привилеем нашим господарскимъ то в нас ей потвердилъ», надававши право дружині по його смерті вільно розпоряджатися подарованим. Відомо, що Марія пережила чоловіка, який помер 1558 року.
Померла 1559 або 1560 року. Заповіла власні володіння пасорбкам.
Родина
1. Чоловік — князь Василь Толочинський, князь Путятич-Друцький
дітей не було
2. Чоловік — Іван Горностай
дітей не було
Джерела
- Беларускі архіÿ. — Мн., 1931. — Т. 3. — С. 18—27
- Будзька Ч. Кніжка аб Івашку Гарнастаю. — Чыкага, 1955.
- Новикова Н. К вопросу об истории Лошицы и ее владельцах (XVI—начало XX в.) // Паведамленні Нацыянальнага мастацкага музея Рэспублікі Беларусь. — Мн., 1997. — Вып.2. — С. 39