Михайло Кіруларій

Михайло I Керуларій (грец. Μιχαήλ Α΄ Κηρουλάριος; * близько 1000, Константинополь — † 1059, в морі, дорогою на заслання) — Патріарх Константинопольський з 1043 по 1059, народився в Константинополі, відомий завдяки конфлікту з папою Левом IX щодо церковних канонів, якими римська церква почала відрізнятися від православної, особливо щодо вживання прісного (незаквашеного) хліба в Причасті.

Михайло Кіруларій
Народився 1005[1]
Константинополь, Візантійська імперія[1]
Помер 21 січня 1059
Константинополь, Візантійська імперія[1]
Країна  Візантійська імперія
Місце проживання Константинополь
Діяльність пресвітер
Посада Константинопольський патріархат
Конфесія православ'я і Константинопольська православна церква

Роль у церковному розколі

Кіруларій закрив римські церкви у Візантії. 1054 року кардинал Гумберт Мурмутьєрський видав буллу про екскомунікацію (вилучення з церкви) щодо Кіруларія (у відповідь на його дії щодо церкви в південній Італії), незважаючи на смерть папи Лева три місяці до цього (Римська церква причислила Лева IX до сонму святих) і недійсність екскомунікації. Кіруларій в свою чергу екскомунікував кардинала й папу, започатковувавши Великий церковний розкол. Розкол привів до кінця союзу між візантійським імператором і папством, і змусив пізніших пап вступити в союз з норманами проти імперії.

Фактичне правління Візантією

Піля розколу Кіруларій на деякий час став найсильнішою людиною в Константинополі. Коли Феодора обійняла владу (1056–1056), він «намагався правити імператрицею»[2]. Наступний імператор Михайло VI (1056–1057) не був достатньо покірливим, так що Кіруларій започаткував революцію, скинув його, сам пішов обтяти його волосся, і закрив його в монастирі. На його місце він встановив Ісаака Комніна (1057–1059). Ісаак добре знав, кому він завдячував трон, і спочатку був слухняним. У цей час Кіруларій досяг апогею своєї влади. Він призначив всіх службовців держави і був справжнім правителем імперії. Він так мало скривав цей факт, що почав носити пурпорове (багряне) взуття, яке завжди було прерогативою імператора. «Втративши весь сором,— говорить Михайло Пселл,— він поєднав царство і священство в собі; в своїх руках він тримав хрест, тоді як імперські закони виходили з його уст»[3].

Повергнення

Ісаак втомився бути лялькою патріарха і хотів правити сам. Кіруларій почав сваритися з імператором щодо конфіскації церковного майна. Він був таким розлюченим, що планував повстання аби скинути імператора і вимагав імператорський трон для себе. Але Ісаак діяв на випередження, використавши Михайла Пселла, щоби звинуватити його. Кіруларія звинуватили в зраді, язичництві й чаклунстві, визнали «безбожним, тиранічним, вбивчим, святотатським, негідним». Його засудили до заслання на Мадит у Геллеспонті. Дорогою туди взимку 21 січня 1059 року корабель зазнав аварії, в результаті чого Кіруларій раптово загинув.

Вшанування

Як тільки Кіруларій помер, почалося його обожнення. Спочатку імператор стверджув, що він був покараний Богом за спробу узурпації світської влади, але згодом висловив жаль з приводу того, що сталося. Тіло патріарха повернули до Константинополя і поховали з великою пишністю в церкві Святих Ангелів. Михайло Пселл, який виносив звинувачення в його адресу, тепер проповідував панегерик на його честь, описуючи його, як найкращого, наймудрішого, найсвятішого, і найбільш невірно зрозумілого серед людей. Того ж року імператор Ісаак захворів, склав свої імператорські повноваження, постригся в ченці (і помер монахом через 2 роки) та призначив настуника. Ним став Костянтин X Дука.

Ануляція взаємних екскомунікацій часів Кіруларія

В 1956 році, взаємні екскомунікації були анульовані Папою Павлом VI і константинопольським патріархом Афінагором, коли вони зустрілися на Другому Ватиканському Соборі. Хоча екскомунікація, видана кардиналом Гумбертом, не була дійсною, цей жест представляв важливий крок щодо відновлення спілкування між Римом і Константинополем.

Виноски
  1. Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #100953840 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. Михайло Пселл, «Енкоміон», 357
  3. у Брег'єра, 275

Джерела та посилання

Англійською:

Російською:

  • Ларионов А. В. Михаил Пселл как богослов и историк Церкви // Мир Православия. Сб. статей. Вып. 6. Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2006. С. 45-46.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.