Музей Лесі Українки (Ялта)

Музей розміщений у будинку дачі Ліщинського в Ялті на вулиці Катерининській, 8. Побудований відомим ялтинським архітектором Платоном Теребеньєвим у 1884—1885 роках. Недороге і зручно розташоване неподалік від моря помешкання сподобалось Лесі Українці. Вона поселилася спочатку на першому, а згодом на другому поверсі. У листах письменниця так описувала своє тимчасове помешкання:

«Сьогодні я писала папі про свою нову домівку: тут же, тільки на другому етажі. Зимою тут люди au rez-de-chaussée не живуть і мають рацію, бо тут садки зелені всю зиму і через те в нижніх етажах завжди затінок, що влітку дуже добре, але зимою розпроваджує вільгость. При помочі невеличкої «воєнної хитрості» з мого боку моя господиня віддала мені і сю хату за 15 p., хоч я сама бачу, що згідно з тутешніми звичаями вона варта 20 р. В ній два вікна – одно на схід, друге на захід, з подвійними, але не заклеєними рамами (когда кто хочет, то запаковується й тут, але, по-моєму, се без потреби), ліжко на пружинах, канапка, велике крісло (і не продерте!), два столи, шафа, комода, умивальник, «такий, як на вокзалі», і ширма. Двері виходять на великий скляний ганок, якого половина належить мені, а половина моїй сусідці, ревельській пані з двома дітьми, Ларисою (15 літ) і Вітею (10 літ)».[1]

Цікаво, що під час перебування в Ялті Леся Українка давала оголошення в місцеву газету такого змісту: «Чтица, знающая 6 языков, ищет занятий в городе». Після цього вона, дійсно, знайшла двох учнів, які, зокрема, приходили до неї брати уроки на дачу Ліщинського. Особливо теплі стосунки у поетеси склались з сім'єю її учня Льоні Разумова. Відомо також, що вона дбала про поповнення міської читальні українськими книгами, скажімо, просила матір прислати на адресу бібліотекаря Стаханова «Кобзар» Тараса Шевченка, «бо люди дуже просять».

Ініціативна група зі створення музею Лесі Українки в Ялті виникла на початку 1970-х років, напередодні 100-літнього ювілею поетеси. До неї увійшли київські шанувальники творчості поетеси на чолі з Євгеном Пронюком та ялтинські інтелігенти, краєзнавці, митці. Членами групи були зокрема:

• колишній учень Лесі Українки, винороб-науковець Микола Охріменко,
• прихильники творчості поетеси Олексій Нирко, Олександр Януш, Остап Кіндрачук, Цимбал Тетяна Іванівна та інші.

В результаті зусиль ініціативної групи:

• споруджено пам'ятник Лесі Українці (скульптор — Галина Кальченко, архітектор — Анатолій Ігнащенко),
• установлено меморіальну дошку на будинку, де 1897 року вона проживала,
• започатковано збір експонатів.

Через гоніння національної інтелігенції в 1970-х років робота над музеєм була припинена, а в будинку, звільненому від мешканців для музею Лесі Українки, наприкінці 1980-х років був відкритий відділ Ялтинського краєзнавчого музею з експозицією «Музей дореволюційної прогресивної російської та української культури». Повністю реставрацію будинку завершили 1990 року.

В 1991 в музеї відкрито експозицію «Леся Українка і Крим» (до 120-річчя з Дня народження Лесі Українки). 10 вересня 1993, завдяки тиску Ялтинського міського товариства «Просвіта», осередку Союзу українок, принциповій позиції громадськості опір чиновників було подолано і Ялтинський міськвиконком прийняв рішення надати експозиції «Леся Українка і Крим» статус «Музей Лесі Українки» — на правах відділу Ялтинського державного історико-літературного музею.

Завдяки поповненню колекції музею та допомозі Міжнародного фонду «Відродження» до 10-річчя незалежності України була відкрита нова експозиція — «Ломикамінь», експонування якої тривало до 2014 року. Основою її концепції стала багатогранність творчої особистості Лесі Українки. Вестибюль — місце знайомства з історичним і культурним контекстом. Далі на гостей чекали три зали, різні за стилем: світська вітальня, типова для курортної Ялти ХІХ століття; українська світлиця, у якій окрім творчості Лесі Українки йшлось і про інших українських письменників ХІХ — початку ХХ століття, чия доля так чи інакше була пов'язана з Кримом; «антична» зала, де відтворено дух давньої Тавриди, що так живо відчувала Леся Українка і вплітала у свої тексти, над якими працювала у Криму.

На чистому ентузіазмі в перші роки незалежності України робітники музею та громадські діячі організували Недільну школу українознавства. Викладачами школи на добровільних засадах стали жителі Ялти, більшість з яких пізніше згуртувались в громадське об'єднання Клуб української творчої інтелігенції Ялти. Роль куратора школи взяла на себе завідувач музею — Світлана Кочерга, а найавторитетнішими викладачами стали член Спілки письменників України, художник і дизайнер Віктор Виноградов, заслужена артистка України Надія Петренко, заслужений майстер народної творчості Микола Вакуленко, краєзнавець і бібліофіл, бандурист Остап Кіндрачук, священик греко-католицької Церкви отець Микола та ін. Серед предметів, які викладались в недільній школі, основними були українська мова, українська література, історія України, музика, образотворче мистецтво, етика християнської віри та ін. Найважливішим результатом створення недільної школи українознавства стало відкриття 1994 року першого українського класу в СШ № 4, а згодом багаторічна співпраця з єдиною українською школою в Ялті (НВО № 15).

Музей завжди покладався на роботу із вищими навчальними закладами, серед яких Таврійський національний університет, Кримський інженерно-педагогічний університет, але передовсім Кримський гуманітарний університет (Ялта). Серед численних спільних проектів — наукові конференції, семінари, музейна та фольклорна практики на базі музею. Саме студенти організували народний аматорський ексклюзив-театр «Сім Муз». Театр підготував майже десяток вистав, експериментуючи з жанрами, встиг стати лауреатом студентського театрального конкурсу «Дах» (Київ). «Сім муз» пропонували нове прочитання творів Лесі Українки. Найбільш оригінальною стала постановка «Камінного господаря», що проходила під відкритим небом на сходах музею в шикарному музичному супроводі ансамблю «Чарівний спів», що виконував середньовічні канти.

У музеї постійно збиралися активісти товариства «Просвіта», Союзу українок, «Кримської куті» (клубу української творчої інтелігенції Ялти), При музеї діяла бібліотека «Українська книга», яка успішно функціонувала при музеї і поповнювалась рідкісними виданнями завдяки активній комунікації з культурними осередками американської діаспори.

Активною була виставкова діяльність музею: окрім власних тематичних виставок, у ньому протягом багатьох років було реалізовано проект «Літературні музеї в гостях у Ялті», з експозиціями, присвяченими Ользі Кобилянській, Михайлові Коцюбинському, письменникам 20-30-х років тощо. З 2005 року діяла виставка бандур Криму та Кубані, яку задумав, але не встиг реалізувати за життя один із засновників музею Лесі Українки — Олексій Федорович Нирко.

Музей Лесі Українки в Ялті одним з перший в Україні взяв участь у Міжнародній акції «Ніч в музеї». Кульмінацією всієї щорічної музейної роботи протягом 15-и років стало культурно-мистецьке свято «Лесина осінь» (режисер — Василь Вовкун). Спектр програми завжди був надзвичайно широкий — від автентики через класику до авангарду. Завдяки фестивалю Ялта побачила виступи Ніни Матвієнко і театру сучасної хореографії «Сузір'я Аніко», масштабну постановку «Пер Ґюнт» Донецького театру опери і балету і вистави львівського «Театру у кошику», картини Марії Приймаченко і сюрреалістів ХХІ століття та багато іншого.

21 жовтня 2010 року Верховна Рада України рекомендувала Кабінету Міністрів України до 1 лютого 2011 року вжити заходів щодо забезпечення ремонту музею Лесі Українки у м. Ялті[2]. Після окупації Криму Росією другий поверх будівлі, де розташовувався музей, зачинено на ремонт.

• 1993—2004 — Кочерга Світлана Олексіївна
• 2005—2014 — Вісич Олександра Андріївна

• Вісич Олександра. Ялтинський дім Лесі Українки
• lesiaukrainka.crimea.ua — офіційний сайт «Музей Лесі Українки».