Мілан—Санремо

Ініціатором першої гонки було «Спортивне товариство Сан-Ремо», яке звернулося з проханням про організацію велогонки до журналіста «La Gazzetta dello Sport» Еуженіо Костаманье. Гонка повинна була стартувати з Мілана, і, проходячи по дорогах Ломбардії, П'ємонту і Лігурії, фінішувати в курортному Сан-Ремо. Перша половина дистанції вінчалася підйомом Пассо дель Туркино, після спуску з якого гонщики їхали до фінішу по березі Генуезької затоки. Костаманье вдалося зібрати для дебютної гонки 62 гонщика, включаючи лідерів велоспорту тих років. Однак на старт 288-кілометрової гонки в 4 ранку 14 квітня 1907 року вийшли лише 33 людини, чому сприяла холодна вітряна погода. У Туркино атакував Джованні Джербі, до якого змогли перекласти Густаво Гаррігу і партнер Джербі по команді «Bianchi» Люсьєн Петі-Бретон. Незадовго до фінішу Петі-Бретон атакував, а Джербі завадив Гаррігу сісти йому на колесо. Петі-Бретон виграв, його товариш по команді приїхав другим, але поступився своїм місцем подала протест Гаррігу. Переможець подолав дистанцію за 11 з позбавимо годин і отримав від організаторів 300 лір золотом.[1]

Гонка стала щорічною, в 1910 році погода зробила її найскладнішою за весь час: в сильну заметіль до фінішу дісталися лише семеро, трьох з яких дискваліфікували. Виграв гонку Ежен Крістоф, продирався крізь негоду і в підсумку впав на узбіччі. На щастя, поруч виявився готель, куди його відвів перехожий. Відігрівшись, Крістоф проїхав чотирьох замерзлих гонщиків і один фінішував на пустельних вулицях Сан-Ремо. Другий фінішер був дискваліфікований за подолання частини дистанції на поїзді, законний другий призер поступився Крістофу більше години. У 1914—1950 роках італійські гонщики не дозволяли іноземцям вигравати гонку, яка не відбулася лише тричі: в 1916, 1944 і 1945 роках. У 1915 році Костанта Джірарденго вперше виграв гонку, але був дискваліфікований за «зріз» дистанції. Однак у 1918 році він здобув перемогу, першу законну зі своїх шести. Перемога Фаусто Коппи в 1946, після дворічної перерви, була названа сучасниками торжеством світу перед війною[1].

У 1954 році відбулася перша телевізійна трансляція Мілан — Сан-Ремо, перемогу на якій здобув бельгієць Рік ван Стинберген, після чого господарі гонки ще 15 років не бачили перемог співвітчизників. Незабаром гонка стала втрачати в видовищності, так як перемога тепер розігрувалася в фінішних спринтах. У 1960 році організатори додали за 9 кілометрів до фінішу невеликий підйом Поджио ді Сан-Ремо, а через 22 роки ще один, Чіпрезза, за 20 кілометрів до кінця. Кінець 1960-х — 1970-ті стали часом Едді Меркса, Канібал здобув тут рекордні 7 перемог. У 1983 році перемогу здобув Джузеппе Саронно, якому в той же рік скорилися дві інші престижні італійські велогонки — Джиро д'Італія і Джиро ді Ломбардія[1]. Рубіж століть став епохою Еріка Цабеля, виігрившего 4 гонки. У 2004 році він з піднятими руками святкував на фініші п'яту перемогу, але Оскар Фрейре «викинув» велосипед і випередив німця на кілька сантиметрів . У 2008 році організатори вирішили підвищити шанси неспрінтеров і на півдорозі між Туркино і Чіпреззой влаштували новий підйом, Альтопьяно Делла Мані; тоді ж фініш був перенесений на набережну Сан-Ремо. В даний час ця гонка є найдовшою в календарі UCI World Ranking, в 2008 році вона вийшла з протур разом з Гранд Туром, виделевшегося в історичну категорію гонок .

За більш, ніж столітню історію маршрут Мілан — Сан-Ремо змінювався незначною мірою, останні три гонки не змінювався зовсім. Гонщики долають перші 120 з 298 кілометрів по рівнині через Павії, Вогера, Тортон, Нові-Лігуре. Потім починається досить пологий підйом Пассо дель Туркіно з градієнтом в 3-5 %, підвищується тільки на останніх трьох кілометрах. З 155 кілометри починається Рив'єра, ще через 50 кілометрів — підйом Альтопьяно Делла Мані, який може позбавити гонку спринтерської розв'язки. Потім кілька десятків кілометрів рівнини, після чого починаються височини. Далі серйозний підйом Чіпрезза, де також намагається виїхати відрив. Незабаром після спуску з нього починається Поджіо, вершина якого знаходиться за 5,7 кілометра до фінішу. Тут в атаку йдуть всі у кого залишилися сили після марафону, крім спринтерів і їх розганяють. Останні 3 кілометри представляють собою гладку міську дорогу.

• 1907 Люсьєн Петі-Бретон
• 1908 Сиріл ван Хауверт
• 1909 Луїджі Ганна
• 1910 Ежен Крістоф
• 1909 Луїджі Ганна
• 1911 Густаво Гаррігу
• 1912 Анрі Пеліссьє
• 1913 Оділь Дефре
• 1914 Уго Агостини
• 1915 Еціо Корлаіта
• 1916 не проводилась
• 1917 Гаетано Беллоні
• 1918 Костанта Джірарденго
• 1919 Анджело гримить
• 1920 Гаетано Беллоні (2)
• 1921 Костанта Джірарденго (2)
• 1922 Джованні Брунер
• 1923 Костанта Джірарденго (3)
• 1924 П'єтро Лінар
• 1925 Костанта Джірарденго (4)
• 1926 Костанта Джірарденго (5)
• 1927 П'єтро Кьосі
• 1928 Костанта Джірарденго (6)
• 1929 Альфредо Бінде
• 1930 Мікеле Мара
• 1931 Альфредо Бінде (2)
• 1932 Альфредо Бовет
• 1933 Лірко Гуерра
• 1934 Жозеф Демюйсер
• 1935 Джузеппе Олмо
• 1936 Анджело Варетт
• 1937 Чезаре дель Канча
• 1938 Джузеппе Олмо (2)
• 1939 Джино Барталі
• 1940 Джино Барталі (2)
• 1941 Пьеріно Фаваллі
• 1942 Адольфо Леоні

• 1943 Чіно Чінеллі
• 1944—1945 не проводилась
• 1946 Фаусто Коппі
• 1947 Джино Барталі (3)
• 1948 Фаусто Коппі (2)
• 1949 Фаусто Коппі (3)
• 1950 Джино Барталі (4)
• 1951 Луісон Боба
• 1952 Лоретто Петруччі
• 1953 Лоретто Петруччі (2)
• 1954 Рік ван Стинберген
• 1955 Жермен Дерікке
• 1956 Фред де Брейне
• 1957 Мігель Побла
• 1958 Рік Ван Лоой
• 1959 Мігель Побла (2)
• 1960 Рене Прива
• 1961 Раймонд Полидор
• 1962 Еміль Дамс
• 1963 Жозеф Гроссард
• 1964 Том Сімпсон
• 1965 Арі ден Хартог
• 1966 Едді Меркс
• 1967 Едді Меркс (2)
• 1968 Руді Альтіг
• 1969 Едді Меркс (3)
• 1970 Мікеле Данчеллі
• 1971 Едді Меркс (4)
• 1972 Едді Меркс (5)
• 1973 Роже де Влемінк
• 1974 Феліс Джімонді
• 1975 Едді Меркс (6)
• 1976 Едді Меркс (7)
• 1977 Ян Раас
• 1978 Роже де Влемінк (2)
• 1979 Роже де Влемінк (3)
• 1980 Пьеріно Гавацці
• 1981 Фонс Де Вольф
• 1982 Марк Гомес
• 1983 Джузеппе Саронно
• 1984 Франческо Мосер
• 1985 Хенні Кейпер
• 1986 Шон Келлі
• 1987 Еріх Мехлер
• 1988 Лоран Фіньон
• 1989 Лоран Фіньон (2)
• 1990 Джанні Буньо
• 1991 Клаудіо Кьяппуччі
• 1992 Шон Келлі (2)
• 1993 Мауріціо Фондріест
• 1994 Джорджіо Фурлан
• 1995 Лоран Жалабер
• 1996 Габріеле Коломбо
• 1997 Ерік Цабель
• 1998 Ерік Цабель (2)
• 1999 Андрій Чміль
• 2000 Ерік Цабель (3)
• 2001 Ерік Цабель (4)
• 2002 Маріо Чиполліні
• 2003 Паоло Беттіні
• 2004 Оскар Фрейре
• 2005 Алессандро Петаккі
• 2006 Філіппо Поццато
• 2007 Оскар Фрейре (2)
• 2008 Фабіан Канчеллара
• 2009 Марк Кавендіш
• 2010 Оскар Фрейре (3)
• 2011 Метью Госс
• 2012 Саймон Герранс
• 2013 Геральд Чіолек
• 2014 Александер Крістофф
• 2015 Джон Дегенкольб
• 2016 Арно Демар
• 2017 Міхал Квятковський