Міф Прюїтт-Айгоу

Міф Прюїтт-Айгоу — це документальний фільм 2011 року, в якому в подробицях описана історія комплексу соціального житла Прюїтт-Айгоу в Сент-Луїсі, штат Міссурі, і про остаточне рішення знести весь комплекс в 1976 році.

Міф Прюїтт—Айгоу: міська історія

англ. The Pruitt-Igoe Myth
Жанр документальний фільм
Режисер Chad Freidrichs
Продюсери Paul Fehler,
Chad Freidrichs,
Jaime Freidrichs,
Brian Woodman
Сценаристи Chad Freidrichs,
Jaime Freidrichs
Дистриб'ютор Netflix
Тривалість 79 minutes
Мова English
Країна United States
Рік 2011
Касові збори $44,683
IMDb ID 1788461
pruitt-igoe.com

Документальний фільм стверджує, що жорстокий соціальний колапс комплексу Прюїтт-Айгоу стався не через демографічний склад його мешканців, , а був результатом ширших, зовнішніх соціальних сил, а саме погіршення економічного стану Сент-Луїсу, що позначилося на можливостях працевлаштування.

Сюжет

Фільм починається з повернення колишнього жителя Прюїтт–Айгоу до місця знаходження будівель у північній частині Сент-Луїсу, відзначаючи, що незважаючи на десятиліття, що минули з моменту запланованого знесення будівель місце загалом залишається вільним. Фільм продовжується докладним описом рішення міської ради щодо заміни житла 19 століття на багатоповерхове соціальне житло, врешті, спроектоване Мінору Ямасакі (пізніше відомим дизайнером Всесвітнього торгового центру) в модерністському стилі, у вигляді тридцяти трьох 11-поверхових будинків.[1]

Інтерв'ю з колишніми жителями, архівні фотознімки і плівки використовуються щоб справити перше враження від переїзду в Прюїтт-Айгоу і від подальшого поступового погіршення умов життя протягом 1960-х і початку 1970-х років, перш ніж комплекс був знищений запланованими вибухами в період між 1972 і 1976 рр.[2]

У фільмі причина провалу Прюїтт-Айгоу розглядається з точки зору різноманітних пояснень, які з'явилися з моменту знесення, в тому числі, що це сталося з вини модерністської теорії архітектури (пояснення, висловлене істориком архітектури Чарльзом Дженксом[3]) або з вини загальної концепції соціального житла.

Однак, запропоноване фільмом пояснення полягає в тому, що доля Прюїтт-Айгоу була обумовлена скороченням населення та виробничої бази в Сент-Луїсі після Другої світової війни.[4] У документальному фільмі стверджується, що цей процес залишив мало робочих місць для решти жителів, таким чином, зменшуючи кошти на утримання та охорону будівель, , які за задумом повинні були бути оплачені орендарями, концепція, яка залишалася незмінною навіть тоді, коли жителі бідніли і умови життя в проекті погіршувалися..[5]

Критика

Прюїтт-Айгоу має рейтинг 89 % на Rotten Tomatoes[6] на основі 19 відгуків, і рейтинг 70 (зі 100) на сайті Metacritic на основі 8 відгуків.[7] Фільм був номінований на Satellite Award у 2012 році в категорії Найкращий документальний фільм. Він також виграв в номінації ABC News VideoSource міжнародної документальної асоціації за найкраще використання архівного матеріалу.

Див. також

Примітки
  1. Michael Kimmelman (25 січня 2012). Towers of Dreams: One Ended in Nightmare. The New York Times. Процитовано 6 липня 2013.
  2. Prospero Books, arts and culture (15 жовтня 2011). American public housing: Why the Pruitt-Igoe housing project failed. The Economist. Процитовано 6 липня 2013.
  3. Jencks, Charles (1984). The Language of Post-Modern Architecture. New York: Rizzoli. с. 9. ISBN 978-0-8478-0571-6.
  4. Newgeography.com (27 січня 2011). Shrinking City, Flourishing Region: St. Louis Region. Newgeography.com. Процитовано 6 липня 2013.
  5. Rachel Saltz (19 січня 2012). A Renewal of Urban History. The New York Times. Процитовано 6 липня 2013.
  6. The Pruitt-igoe Myth: An Urban History. Rotten Tomatoes. Процитовано 6 липня 2013.
  7. The Pruitt-Igoe Myth Reviews. Metacritic. 20 січня 2012. Процитовано 6 липня 2013.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.