Нагаута (музика)

Слово «нагаута» вперше згадано в Манйосю для позначення довгого віршованого твору, проте пізніше ті ж ієрогліфи стали читати інакше, тьока, і прямого зв'язку з музичним жанром нагаута-поезія не має[1].

Перша згадка музики-нагаути зустрічається в другому томі збірки музики «Соснові голки» ( мацу но ха), однак з огляду на те, що збірка не містить нот, неможливо точно встановити відмінності між ранніми творами в цьому жанрі від інших, за винятком того, що пісні-нагаута зазвичай довші[1]. У XVIII столітті кансайська за походженням музика для сямісена міцно облаштувалася в Едо (Токіо), там з'явилися місцеві жанри: едо-дзіута, едо-нагаута та інші[1].

Внутрішня категоризація репертуару нагаути включає поділ на танцювальні та розповідні твори, кожна з цих категорій поділяється на сюжетні (яп. 段物 даммоно) і поетичні (яп. 端物 хамоно)[2]. Більшість танцювальних сюжетних творів виконуються не на театральній сцені, а на окремо організованих виставах (яп. お座敷 о-дзасики)[2].

Інша класифікація спирається на хронологічний порядок появи різновидів:

• меріясу (яп. めりやす) — найраніший вид нагаути, перший відомий твір цього виду — «Муген но кане» (яп. 無間の鐘), складений 1731 року
• сьоса (яп. 所作)
• дзьорурі
• о-дзасікі
• одзацума (яп. 大薩摩)
• йокьоку (яп. 謡曲)
• сінкьоку (яп. 新曲)

Ідзумо-но Окуні на сцені, одна з перших картин, що зображують кабукі

Наративна музика під акомпанемент біви існувала в Японії від XIII століття; на початку XVII століття в Японію потрапив сямісен, який замістив біву майже у всіх жанрах, зокрема й ліричних[1]. Попередниками нагаути є розповідні балади секкьо-бусі, буддійська драматична музична форма саемон і ще один наративний жанр, дзьорурі[1]. Два проміжних жанри, секкьо-дзьорурі і народне читання під удари віяла, оку-дзьорурі, сформували базу для предка всієї ліричної музики для сямісена — дзіути[1].

«Човен з дзьорурі», Тігуса Кітані, 1926

Історія нагаути тісно пов'язана з історією театру кабукі, що виник у кінці XVI століття[1]. Ранні види кабукі мабуть являли собою вистави більш стародавнього театру но під акомпанемент співу і різних інструментів: ударних, флейта, кокю; сямісен тоді вже був поширеним вуличним інструментом[1]. У кабукі сямісен потрапив у 1634—1650 роках вже тісно пов'язаним з культурою кварталів червоних ліхтарів, яка вплинула і на розвиток цього театру; так, пісні, що виконувалися в публічних будинках, стали співати зі сцени під іншими назвами, сюжети багатьох творів включають життя в публічних будинках[1]. Самі акторки і актори кабукі займалися проституцією, тому 1626 року жінок зі сцени вигнали, проте чоловічу проституцію це не зупинило[1].

На початку XVIII століття сямісен міцно увійшов до складу ансамблю для вистав кабукі[1]. Кабукі в цей період зазнав сильного впливу театру маріонеток бунраку, особливо драматурга Тікамацу Мондзаемона, тривалість танців зростала, що призвело до розвитку музичної складової[1]. Найвидатніші твори жанру нагаута створили в XIX столітті такі майстри: Кинея Рокудзаемон IX, X, XI, Кинея Сьодзіро III, Кінея Кацусабуро II[1].

Подальший розвиток привів кабукі до появи окремих музичних творів, не пов'язаних із танцями і співом[1]. Разом з тим знову зріс вплив театру но[1].

У XX столітті відбулося кілька спроб вестернізувати кабукі (і нагауту), проте єдине збережене в жанрі нововведення цього століття — поява точної системи нотації[1].

• William P. Malm. Nagauta. The Heart of Kabuki Music. — Charles E. Tuttle, 1963. — ISBN 978-1-4629-1305-3.

• Виконання «Муген но кане». Вокал: Кадзухіко Нісігакі, сямісен: Наобумі Кодзіма на YouTube