Наркоманія в Україні

Згідно з оціночними даними, кількість людей, які вживають наркотики ін'єкційно, в Україні становить від 278 до 387 тисяч осіб. Це — найбільш чисельна група наркозалежних у Європі, за винятком Росії. Поширеність вживання ін'єкційних наркотиків в Україні щонайменше утричі перевищує середньосвітовий рівень, і становить від 0,88% до 1,22% (при середньосвітовому рівні у 0,31%).[1]

У 2019 році, за дослідженнями МБФ «Альянс громадського здоров'я», оціночна кількість людей, які вживають ін'єкційні наркотики, становить 350 тисяч осіб, із них 317 тис. проживають на території підконтрольній Україні. [3]

Складним і табуйованим в Україні залишається питання жіночої наркозалежності. Як свідчать дослідження, оціночна кількість жінок, які вживають наркотики ін'єкційно, становить понад 115 тис. осіб.

За свідченнями організацій, що працюють із наркозалежними жінками, найбільш поширеними проблемами є доступ до програм замісної-підтримувальної терапії (визнанного у світі методу лікування залежності від ін'єкційних наркотиків), зокрема труднощі з транспортом через обмеження у зв'язку із COVID-19; зростання домашнього насильства, у тому числі через карантин; відсутність надання медичної допомоги та дискримінація медичними працівниками через діагноз наркозалежність; незаконне позбавлення батьківських прав; порушення прав працівниками правоохоронних органів тощо [4].

Особливо гостро в Україні відчуваються проблеми доступу наркозалежних жінок до замісної підтримувальної терапії (ЗПТ), медичної допомоги та у питання позбавлення батьківських прав. Наразі непоодинокі випадки, коли органи соціальної опіки забирають дітей, дізнавшись про діагноз “наркозалежність”, і це відбувається, незважаючи на лікування жінки медичними препаратами ЗПТ та повну відмову від наркотиків.[5]

За даними опитування БФ «Надія та Довіра» та Всеукраїнського об’єднання наркозалежних жінок «ВОНА», 75% наркозалежних жінок в Україні стикаються із дискримінацією. Найбільше опитаних жінок стикались із порушенням своїх прав працівниками Національної поліції України  (41%),  36% жінок - мали досвід відмови в наданні медичної допомоги у зв’язку з тим, що вживають/вживали наркотики, кожна третя опитана наркозалежна жінка вважає себе жертвою домашнього насильства (психічного, фінансового та фізичного). [6]

Також згідно із дослідженнями, наркозалежні жінки, а саме, які вживають наркотики інєкційно, є більш уразливими до ВІЛ, ніж чоловіки тієї самої вікової групи. Жінки вірогідніше є фінансово залежними, не мають постійного доходу, зайняті у домашньому господарстві, турбуються про дітей, а «важливі» рішення приймають за участі чоловіка або партнера. Традиційний розподіл обов’язків у сім'ї може бути бар’єром до отримання жінкою медичних послуг, зокрема пов’язаних із ВІЛ, в достатньому обсязі.[7]

Станом на 2021 рік, в Україні діють програми спрямовані на підтримку людей, які живуть із наркозалежністю. Мова йде про програму замісної підтримувальної терапії (ЗПТ) і програми зменшення шкоди (ЗШ). Ці вузькоспрямовані кроки запобігають поширенню ВІЛ і зменшують шкоду, пов’язану із вживанням психоактивних речовин, особливо ін’єкційних наркотиків. Програми фінансуються коштом державного бюджету та реалізуються за підтримки міжнародних донорів. [8]

Також в Україні працює Національна Гаряча Лінія з питань наркозалежності та ЗПТ:  0-800-507-727 (дзвінки анонімні та безкоштовні!). Звернутися по допомогу можуть як самі наркозалежні, так і родичі хворих. [9]

З 1993[10][11] по 2013 існувала Національна координаційна рада боротьби з наркоманією при Кабінеті Міністрів України — консультативно-дорадчий орган Уряду України. Ліквідована згідно з Постановою КМУ від 13 березня 2013 р. № 180[12] Ця рада була утворена з метою забезпечення спрямування і координації зусиль органів виконавчої влади і громадських організацій для боротьби з наркоманією як соціальним явищем.

Згідно із спільними даними ООН, ВООЗ, українського Міністерства охорони здоров'я та Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні, у 2013 році кількість українців, які живуть із ВІЛ, становить 201 тисячу осіб.[1]

Станом на 2013 рік, поширеність ВІЛ-інфекції серед тих, хто споживає ін'єкційні наркотики, удвічі перевищує світовий показник у 11,5% і є однією із найвищих у Європі.[1] У деяких регіонах України поширеність ВІЛ серед наркозалежних є ще вищою, — у Миколаївській області цей показник сягає 43,8%, у Дніпропетровській — 41,3%, у Чернігівській — 37,5%.[1]

У 2019 році у структурі шляхів передачі ВІЛ-інфекції переважав статевий шлях (73,6%), проте актуальність парентерального шляху (під час введення наркотичних препаратів) продовжує зберігатися. За даними офіційної реєстрації, частка випадків інфікування ВІЛ через вживання ін’єкційних наркотиків збільшилася з 24,0% у 2018 до 25,8% у 2019 році (PHC, 2020).[7]

В Україні реалізується низка програм, що орієнтові на людей, які вживають ін’єкційні наркотичні речовини, та протидіють поширенню ВІЛ/СНІДу. Активності впроваджуються силами неурядових організацій (НУО) за підтримки МБФ «Альянс громадського здоров’я»[13], зокрема було докладено значних зусиль для виявлення випадків ВІЛ-інфекції та надання послуг з кейс-менеджменту для початку прийому антиретровірусної терапії (АРТ). Багаторічна підтримка людей, які вживають ін’єкційні наркотичні речовини шляхом реалізації програм профілактики дала відчутний результат – поширеність ВІЛ серед людей, які вживають наркотики ін'єкційно порівняно з 2007 роком знизилася із 27% до 22,6% в усіх вікових групах та з 29,1% до 5% серед представників досліджуваної групи молодше 25 років. Разом з тим, лише 59% від оціночної чисельності — було охоплено програмами профілактики (близько 204 тис. осіб) і лише 58% ВІЛ-позитивних представників цієї групи знають про свій статус. Слід відзначити, що серед ВІЛ-позитивних наркозалежних, які є клієнтами профілактичних програм, рівень обізнаності щодо свого ВІЛ-статусу є набагато вищим (81%), ніж серед тих, хто не охоплений профілактикою (37%). Відповідно відрізняється і рівень охоплення АРТ: 57% проти 21%. Зважаючи на це, необхідним є запровадження нових механізмів залучення хворих до програм профілактики та тестування на ВІЛ, мінімізуючи бар’єри уникання від звернення за цими послугами та вдосконалюючи існуючі інтервенції й комунікаційні кампанії.[7]

• Охорона здоров'я в Україні
• Пияцтво в Україні
• Список країн за споживанням алкоголю на душу населення