Неокласики

Неокла́сики також Київські неокласики — група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття. До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. До кола неокласиків відносять також таких авторів: В. Домонтович, Михайло Могилянський, Борис Якубський, Ананій Лебідь, Михайло Новицький, Стефан Савченко, Михайло Калинович, Андрій Ніковський, Дмитро Борзяк. Неокласики позиціювали себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925—1928 pp.

Передісторія групи

За Віктором Петровим, початки групи відсилають до 1918-1919 року, коли Зеров редагує журнал «Книгарь» і комунікує зі «старшою ґенерацією передреволюційного українства»[1]; на той час Зеров вже знайомий із Филиповичем, а про книжку Рильського «Під осінніми зорями» він пише схвальний відгук.

Однак кристалізацією групи вважають 1920-1923-ті роки, коли майбутні неокласики через голод їдуть із Києва до Баришівки, де викладають у гімназії. Там знайомляться Зеров і Буркгард.

Остаточно група сформувалася в 1923-му році, коли «неокласики» всі повернулися до Києва; тоді ж із Кам'янця-Подільського до Києва прибуває Драй-Хмара, а Віктор Петров виступає з доповіддю «Українські неокласики».

Характеристика течії

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Неокласики у літературній дискусії

У літературній дискусії «неокласики» підтримували модернізаційні й антиутилітаристські гасла Миколи Хвильового. Зокрема, на Київському літературному диспуті Михайло Могилянський сказав, що «враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря».

Окрім спорадичних підтримок, Микола Зеров також долучився до дискусії, написавши статті «Наші літературознавці і полемісти» та «Ad fontes».

Репресії проти неокласиків

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А. М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Рецепція неокласиків

Примітки
  1. Віктор Петров. Микола Зеров та Іван Франко

Література

Монографії
  • Демська Л. Українське літературознавство від ідеї до тексту: неокласичний дискурс. — К., «Смолоскип», 2019. — 600 с.

Окремі статті
  • Віра Агеєва. Рецепція київського неокласицизму як діагноз стану вітчизняної культури // Апологія модерну: обриси ХХ віку. — К., «Грані-Т», 2011. — с. 158-179.
  • Володимир Державін. Поезія Миколи Зерова і український клясицизм. // М. Зеров. Sonnetarium. — Берхтесґаден, «Орлик», 1948.
  • Володимир Моренець. Неокласицизм // Національні шляхи поетичного модерну. — К., «Основи», 2002. — с. 219-257.
  • Дмитро Наливайко. Українські неокласики і неокласицизм. // Теорія літератури і компаративістика. — К., 2006. — с. 322-337.
  • Соломія Павличко. Неокласицизм — філософія консервативної модернізації // Дискурс модернізму в українській літературі. — К., Либідь, 1999. — с. 191-199.
  • Мирослав Шкандрій. Європейська спадщина. Неокласики полемізують із нігілістами // Модерністи, марксисти і нація. — К., Ніка-Центр, 2006. — с. 109-135.
  • Юрій Шерех. «Леґенда про український неоклясицизм»

Видання, присвячені неокласикам
  • Київські неокласики — К.: Факт 2003.
  • Київські неокласики. Антологія. / Упор. Наталія Котенко. — К., «Смолоскип», 2015. — 920 с.

Енциклопедичні матеріали

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.