Нудота (роман)

«Нудота» постає перед читачем у вигляді щоденника Антуана Рокантена. Мета щоденника — «докопатися до суті». Антуан описує як на нього час від часу находить відчуття «Нудоти». «Так ось що таке Нудота, отже, вона і є ця дійсність яка б'є по очах. А я то ламав собі голову! І писав про неї казна-що! Тепер я знаю: я існую, світ існує, і я знаю, що світ існує. От і все. Але мені це байдуже. Дивно, що все мені настільки байдуже, мене це лякає. А розпочалося це з того злощасного дня, коли я хотів кинути у воду гальку. Я вже зібрався жбурнути камінь, подивився на нього, і тут-то все і розпочалося: я відчув, що він існує. Після цього Нудота повторилася ще кілька разів: час від часу предмети починають існувати в твоїй руці»[3]. Також він зауважує: «Нудота не в мені, я відчуваю її там на цій стіні, на цих підтяжках, усюди навколо мене. Вона становить одне ціле з оцим кафе, а я всередині неї». «Раз відкривши цей „божевільний, божевільний світ“, Рокантен вже не може ніде і ні в чому знайти точку опори, все втратило звичні обриси і виявило новий вимір… Підґрунтям такого почуття є, звичайно, естетична чуйність до потворного — зворотний бік потягу до прекрасного…», — пише М. А. Киссель.

Головний герой часто уважно спостерігає за людьми, за натовпом, але ці спостереження можна порівняти з спостереженнями за тваринами — Антуан ніби навіть не вважає себе людиною, і вже точно не частиною натовпу. Більшість людей викликають в нього відчуття зневаги. «Люди, людей потрібно любити, люди достойні захоплення. Зараз мене виверне назовні…». Однак на існування людей він дивиться з жалістю, воно для нього таке ж порожнє, як і його власне життя. Герой майже не спілкується з людьми і сильно страждає від цього. Але попри це він не шукає товариства людей, навпаки, свідомо уникає його. У цьому можна побачити один з парадоксів роману. Щоправда іноді Антуан бачить у натовпі таких же, як він, «що розуміють», однак, «ми нічим допомогти один одному не можемо...».

Трапляється що і в житті Рокантена настають світлі періоди, іноді він навіть почуває себе щасливим. Але ці моменти рідкісні — отже, щастя дуже складно досягти.

За Кисселем, герої Сартра «відкидають будь-яке готове рішення, всілякий автоматизм вчинків, санкціонованих ззовні, встановлених панівним кодексом соціальної моралі. Вони ненавидять тупу, самовдоволену буржуазію, якій ніколи і в голову не приходило сумніватися у своєму праві збирати гроші, ростити черево і увіковічнювати лискучі свої фізіономії у повчання нащадкам».

Віктор Єрофєєв так пише про природу у своїй роботі «Проза Сартра»: "У Сартра природа всюдисуща, мерзенна і агресивна (і тому аж ніяк не абсурдна — ворожість вже є осмисленість). У «Нудоті» матеріальний світ складається не стільки з речей, скільки з речовин — аморфних, болотно-хитких, прилипчасто-клейких субстанцій. Герой роману сприймає їх засилля панічно, як «страшну загрозу»… Природа у Сартра — не творча, а поглинаюча, вона обволікає людину вологою, брудною поверхнею предметів, не залишає йому ні найменшого просвіту, норовить без залишку розчинити у своїй холодній, безрозмірній утробі.[4] Наприклад море Антуан, бачить так: «НАСПРАВДІ море — холодне, чорне, воно кишить тваринами», або парк — «Дерево шкрябає землю під моїми ногами чорним кігтем».

Розмірковуючи, Антуан приходить до висновку, що його існування не просто абсурдне, а що він — «зайвий». "Мені хочеться піти, відправитись туди, де я справді опинюся на своєму місці, на місці, де я буду доречним… Але такого місця немає ніде, я зайвий " — зауважує Рокантен. І не лише він, а і всі оточуючі його предмети також зайві. Ця думка приводить героя до ідеї самогубства. Втім, він знаходить «рятівний вихід» «Я смутно мріяв про своє знищення, щоб ліквідувати принаймні одну з зайвих экзистенцій. Але моя смерть була б зайвою. Зайвим був би мій труп, зайвою — моя кров на цих каменях, серед цих рослин… я був зайвим для вічності» — записує Антуан в свій щоденник.

Ближче до кінця роману Рокантен, як йому здається, знаходить рішення. Він побачив його у творчості. «Творити — ось велике звільнення від страждань і засіб полегшити життя» — говорив Заратустра Ніцше. Для цьoго Рокантен вирішує написати книгу, справжню книгу, здатну зробити його існування виправданим і потрібним, він напише історію, яка «повинна бути прекрасною і твердою, як сталь, такою, щоб люди засоромилися свого існування».