Одо II (герцог Аквітанії)
Одо або Ед II (*Eudes de Poitiers бл. 1010 — 10 березня 1039) — герцог Гасконі у 1032—1039 роках, герцог Аквітанії та граф Пуатьє у 1038—1039 роках.
Одо II | |
---|---|
Народився | бл. 1010 |
Помер |
10 березня 1039 Мозе ·загибель у битві |
Поховання | Maillezais Cathedrald |
Діяльність | аристократ |
Титул | герцог Аквітанії |
Термін | 1038—1039 роки |
Попередник | Вільгельм VI |
Наступник | Вільгельм VII |
Конфесія | католицтво |
Рід | Рамнульфіди |
Батько | Вільгельм V |
Мати | Санча Гасконська |
Брати, сестри | Агнес де Пуатьє, Вільгельм VI, Вільгельм VII і Вільгельм VIII |
| |
Життєпис
Походив з роду Рамнульфідів. Другий син Вільгельма V, герцога Аквітанії та графа Пуатьє. Його матір'ю була Санча (Бріска), донька Вільгельма II, герцога Гасконі. Народився близько 1010 року. Замолоду брав участь у пожертвах церквам Пуатьє.
1032 року після смерті вуйко Санчо VI успадкував герцогство Гасконі. Невдовзі призначив графом та своїм намісником свого родича Беренгара. 1033 року, скориставшись поразкою свого старшого брата Вільгельм VI, герцога Аквітанії, від Жоффруа де Вандома, Одо захопив графство Бордо. Слідом за цим переніс столицю герцогства до міста Бордо. Водночас намісник Беренгар не зміг нічого протидіяти тому, що більшість гасконських графів і віконтів визнали зверхність Санчо III, короля Наварри. Лише після смерті останнього 1035 року вдалося відновити владу над Гасконью.
1038 року після смерті брата Вільгельма VI успадкував герцогство Аквітанське та графство Пуатьє. Втім, зумів досягти Пуатьє лише у грудні того ж року. В цей час проти нього повстав молодший брат П'єр-Вільгельм разом з матір'ю Агнес Бургундською та її другим чоловіком Жоффруа де Вандомом. Боротьба тривала до 1039 року, коли 10 березня під час облоги замку Мозе Одо II загинув. Поховано в абатстві Сен-П'єр в Міллезе. Владу в Аквітанії та Пуатьє успадкував його брат-суперник, а Гасконь перейшла до Бернара де Арманьяка.
Джерела
- Higounet, Charles. Bordeaux pendant le haut moyen age. Bordeaux, 1963.
- Louis Halphen, La Francia nell'XI secolo, in «Storia del mondo medievale», vol. II, 1979, pp. 770—806