Олеся (оповідання, 1890)
«Олеся» — оповідання Бориса Грінченка, вперше видане 1890 року. Твір відзначається авторським гуманізмом, глибиною проникнення у світ дитячої психології, зображенням родинного та національного обов'язку. Автор, змальовуючи життя і виховання дітей в тогочасних суспільних умовах, реалістично і всебічно відтворював психологію героїв, спосіб їх мислення за допомогою діалогів, введених до тексту.
| Олеся | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Автор | Грінченко Борис Дмитрович | |||
| Мова | українська | |||
| Опубліковано | 1890 | |||
|
| ||||
 Цей твір у Вікіджерелах | ||||
Персонажі
- Олеся — дівчина-сирота років шістнадцяти.
- Михайлик — «хлопець-стрибунець», сирота, років одинадцяти.
- дід Данило — пасічник, бувалий козак та каторжник, вдівець, прийняв до себе обох сиріт.
- «високий татарин» — один із татар-загарбників, що шукали шлях до села.
Сюжет
Дія відбувається на Волині, у невеличкому селі та навколишніх лісах, за часів татарсько-турецьких нападів. Бувалий козак дід Данило черговий раз оповідає сиротам Олесі та Михайлику про свої поневіряння на каторзі, про порятунок, повернення до села, напад татар 9 років тому та загибель батьків дітей, після чого він забрав малечу до себе. Одної неділі, діти вирішили піти в ліс по ягоди, а в дорозі помітили татар. Олеся наказала Михайлику бігти до села, попередити дідуся, а сама дозволила загарбникам схопити себе, щоб привести їх до болота. Коли татари зрозуміли, що були обмануті, то одразу вбили дівчину. Завдяки Михайлику селяни встигли втекти в ліси, та це вже було непотрібно. Наступного дня дід Данило, Михайлик та ще кілька чоловік знайшли лише «татарських коней, що позагрузали в болоті» та мертву Олесю. «На шиї в неї був татарський аркан.» Олеся врятувала село і спричинила загибель татарського загону ціною власного життя. «Другого дня ховали Олесю… плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги-дівчата.» Над могилою дід Данило сказав: «Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, боже, всякому такої смерті!»
Уривок
|
Це було давно. Це було тоді, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українські ходили з козацтвом одбиватись од ворогів. Тоді на Волині було невеличке село. Воно заховалося в улоговині. Круг його були ліси. В селі жили прості люди-хлібороби. Якби не татари, то їм жити було б непогано. А то часто й густо набігали татари. Вони грабували, палили й руйнували села. Старих та малих убивали, а молодих брали в неволю та й продавали рабами на тяжкі роботи туркам. Іноді гнали татари з України тисячі безщасних людей. І цьому селу довелося зазнати лиха, але поки ще тільки один раз. Село заховалося в лісах, і знайти його було не легко. Край села стояла невеличка хатка. Біля неї пишався рясний садок. У садку гули бджоли. Там була пасіка. У хатці жив старий дід Данило. Колись він козакував, був у неволі турецькій, але визволився відтіля. Тепер жив дома, пасічникував. Жінка його давно вмерла. Він прийняв до себе двоє сиріт: дівчину Олесю та хлопца-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дівчина, років шістнадцяти. Дід був щасливий з дітьми, а діти були щасливі з ним. Діти так любили, як дід розмовляв з ними. Він розказував їм про турецьку та про татарську неволю. Оце, було, сидить дід у пасіці, робить що-небудь, граблі чи ще що. Михайлик-стрибунець і собі щось тут майструє, і дівчина Олеся з шитвом сидить. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть… |
| Б. Грінченко, «Олеся» (уривок). |