Особиста зброя самооборони

Згідно ГОСТ 28653-90 «Зброя стрілецька. Терміни і визначення» більшість представників даного типу зброї варто відносити до пістолетів-кулеметів або автоматичних пістолетів (в залежності від наявності/відсутності плечового упору, додаткового переднього руків'я).[2] Також аналогічну нішу (зброя для екіпажів бойових машин і артилерійських розрахунків) повинен був займати автомат M4.[3]

Для цих цілей традиційно використовували самозарядні або автоматичні пістолети, а також малогабаритні пістолети-кулемети, однак у зв'язку з розповсюдженням засобів індивідуального захисту (шоломи та бронежилети), виникла потреба створити зброю з більшою проникаючою здатністю, але без додаткових обмежень для солдат і яка б не заважала у кузові машини.

Для вирішення такого завдання перш за все треба було створити абсолютно новий боєприпас, який об'єднує невелику масу і віддачу пістолетного набою з вигідною балістикою і проникною здатністю проміжного. Як приклад таких патронів можна навести німецький 4,6 × 30 мм і бельгійський 5,7 × 28 мм, на основі яких були розроблені найвідоміші зразки PDW — HK MP7 и FN P90, здатні вражати супротивників в кевларових бронежилетах на дальності до 200 м.[1][4] Таким чином, сучасна PDW часто перевершує звичайний пістолет-кулемет бронепробиттям і ефективною дальністю стрільби при аналогічних (або навіть менших) масо-габаритних показниках.

Зліва направо: патрони 4,6 × 30 мм, 5,7 × 28 мм та .30 Carbine.

Варто однак зазначити, що дана концепція не є абсолютно новою: ще під час Другої світової війни американці переозброювали військовослужбовців другої лінії з самозарядних пістолетів на карабіни M1 Garand, хоча і дещо з іншої причини: засоби індивідуального захисту в той час були нерозвинені, проте даний карабін значно підвищував ефективність солдата в бою, а також, що не менш важливо, вимагав набагато менших тимчасових (а значить і фінансових) витрат на навчання стрільбі, ніж пістолет[5]

Незважаючи на початкову орієнтованість, на практиці створена за цією концепцією зброя користується найбільшою популярністю у різних спеціальних підрозділів завдяки своїм невеликим габаритам і масі, які не заважають в умовах бою в тісному приміщенні, високою швидкострільністю і ємним магазинах, що дозволяє створити високу щільність вогню, а також проникаючу здатності куль, яка не залишає шансу противникам в легких кевларових бронежилетах.[1][4]

В СРСР в 1970-х роках були зроблені кроки в близькому напрямку (дослідно-конструкторська робота «Модерн»), проте на відміну від Заходу радянські зброярі сконцентрувалися на створенні малогабаритного автомата під стандартний проміжний патрон. Це, в поєднанні з широкою уніфікацією зразка який переміг у конкурсі — АКС-74У — з уже наявним на озброєнні автоматом Калашникова, призвело до того, що дану спробу створення ефективної зброї самооборони для військовослужбовців технічних родів військ і допоміжних підрозділів не можна визнати на 100 % вдалої: АКС74У виявився для цієї ролі надмірно важкий і габаритний, а ефективність ведення автоматичного вогню з нього була порівняно невелика через сильне розсіювання куль. Аналогічні проблеми були характерні і для розробленого в Німеччині приблизно тоді ж і за аналогічною ідеологією малогабаритного автомата HK-53 (на базі автомата/«штурмової гвинтівки» HK-33), що вказує на принципові недоліки такої концепції.

Проте, пізніше, вже в Росії, був розроблений ще один малогабаритний автомат — 9A-91, тепер вже — розрахований на застосування кілька ослаблених у порівнянні з автоматними набоями типу СП5 — СП6 (9 × 39 мм, дулова енергія близько 700 Дж), що робить його цікавим зразком, в чималому ступені наближеним до концепції PDW. При цьому через використання спеціальних боєприпасів він втратив одну з головних переваг малогабаритного автомата — уніфікацію по патрону з основним зразком армійської стрілецької зброї.

На дистанції в 100 м 9А-91 забезпечує пробиття 8 мм сталевого листа або бронежилета аж до 3-го класу захисту. При цьому важка куля набагато довше зберігає високу кінетичну енергію, що робить 9А-91 значно більш ефективною зброєю, ніж традиційні ПП під набій 9 мм Para, такі як MP5K-PDW (при близькій дульній енергії, на дистанції 100 м різниця в енергії кулі набою 9 мм Para і патрона 9 × 39 мм вже становить 52 % на користь останнього).

Серед російської зброї для аналогічних цілей призначені також пістолети-кулемети: ПП-2000, що використовує спеціальні бронебійні варіанти набоїв 9×19 мм Парабелум — 7Н31 і 7Н21, АЕК-919К «Каштан» (призначений для озброєння екіпажів бойових машин і льотчиків, проте використовує звичайний пістолетний набій 9×18 мм ПМ, який значно поступається вищезазначеним боєприпасам бронепробиттям)[6][7] і СР-2 «Вереск» (не позиціонується як зброя самооборони, проте володіє невеликими габаритами і використовує бронебійні патрони 9×21 мм).[8] Однак всі вони мають звичайну «пістолетну» балістику куль, що не дозволяє безпосередньо віднести їх до класу PDW через малу ефективну дальність ведення вогню у порівнянні зі зброєю під малокаліберні пістолетні набої нового покоління.

До зразків подібної зброї яка виробляється в Україні можна віднести пістолети-кулемети виробництва КП НВО «Форт» «Форт-224»[9] та «Форт-226»[10]. Обидва ПК розроблені під набій 9×19 мм Парабелум з ефективною дальністю стрільби на дистанціях до 200 м

• world.guns.ru