Поезія Стародавнього Риму

До нас майже не дійшли зразки усної народної творчості, що існувала в римлян у давній період і довго була притаманна нижчим прошаркам населення. У вищих класів вона настільки була подавлена грецьким впливом, що нахлинуло з ІІІ ст., що майже не відобразилась у римській літературі. Римські письменники та вчені, римські антиквари не цікавилися фольклором, не збирали та не записували народних пісень, висловів, розказів. Про них ми можемо говорити лише за окремими згадками в літературі.

Відомо, що у римлян були застільні пісні. На бенкетах під мелодію музичних інструментів, зокрема флейти, оспівували діяльність видатних особистостей. Схожого типу були погребальні пісні, в яких професійні плакальниці на поминках оплакували покійного і оспівували його заслуги за життя.

До іншого жанру належали фесценіни або сатури. Це була початкова форма національно-римської сатири і разом з тим драми. Цьому жанру були характерні хорові пісні, що супроводжувалися танцями, які співали під час збору урожаю. Назва фесценіни пов'язана з назвою етруського міста Фесценії. У Тіта Лівія є розповідь про те, як в 364 році римляни страждали від епідемії і, бажаючи задобрити богів, запросили етруських акторів. Ті ж розіграли виставу з танцями під флейту. Римська молодь до цього пізніше додала жартівливі вірші. Так виник жанр сатири.

И в этот, и в сле­дую­щий [364 г.] год, когда кон­су­ла­ми ста­ли Гай Суль­пи­ций Петик и Гай Лици­ний Сто­лон, мор не пре­кра­щал­ся. Ниче­го досто­па­мят­но­го за это вре­мя не про­изо­шло, если не счи­тать лек­ти­стер­ния, устро­ен­но­го для уми­ротво­ре­ния богов в тре­тий раз со вре­ме­ни осно­ва­ния Горо­да. Но посколь­ку ни чело­ве­че­ское разу­ме­ние, ни боже­ст­вен­ное вспо­мо­же­ние не смяг­ча­ли бес­по­щад­но­го мора, то суе­ве­рие воз­об­ла­да­ло в душах и тогда-то, как гово­рят, в поис­ках спо­со­бов уми­ло­сти­вить гнев небес были учреж­де­ны сце­ни­че­ские игры — дело для воин­ско­го наро­да небы­ва­лое, ибо до тех пор един­ст­вен­ным зре­ли­щем были бега в цир­ке.

Впро­чем, как почти все­гда быва­ет вна­ча­ле, пред­при­я­тие это было скром­ное, да к тому же ино­зем­но­го про­ис­хож­де­ния. Игре­цы, при­гла­шен­ные из Этру­рии, безо вся­ких песен и без дей­ст­вий, вос­про­из­во­дя­щих их содер­жа­ние, пля­са­ли под зву­ки флей­ты и на этрус­ский лад выде­лы­ва­ли доволь­но кра­си­вые колен­ца. Вско­ре моло­дые люди ста­ли под­ра­жать им, пере­бра­сы­ва­ясь при этом шут­ка­ми в виде несклад­ных вир­шей и согла­со­вы­вая свои тело­дви­же­ния с пени­ем. Так пере­ня­ли этот обы­чай, а от часто­го повто­ре­ния он при­вил­ся. Мест­ным сво­им умель­цам дали имя „гист­ри­о­нов“, пото­му что по-этрус­ски игрец звал­ся „истер“; теперь они уже не пере­бра­сы­ва­лись, как преж­де, неук­лю­жи­ми и гру­бы­ми вир­ша­ми, вро­де фес­цен­нин­ских, — теперь они ста­ви­ли „сату­ры“ с пра­виль­ны­ми раз­ме­ра­ми и пени­ем, рас­счи­тан­ным на флей­ту и соот­вет­ст­ву­ю­щие тело­дви­же­ния.

Несколь­ко лет спу­стя Ливий пер­вым решил­ся бро­сить сату­ры и свя­зать все пред­став­ле­ние еди­ным дей­ст­ви­ем, и гово­рят, буд­то он, как все в те вре­ме­на, испол­няя сам свои пес­ни, охрип, когда вызо­вов было боль­ше обыч­но­го, и испро­сил поз­во­ле­ния рядом с флейт­щи­ком поста­вить за себя пев­цом моло­до­го раба, а сам разыг­рал свою пес­ню, дви­га­ясь мно­го живей и выра­зи­тель­ней преж­не­го, так как уже не надо было думать о голо­се. С тех пор и пошло у гист­ри­о­нов „пение под руку“, соб­ст­вен­ным же голо­сом вели теперь толь­ко диа­ло­ги. Когда бла­го­да­ря это­му пра­ви­лу пред­став­ле­ния ото­шли от потех и непри­стой­но­стей, а игра мало-пома­лу обра­ти­лась в ремес­ло, то моло­дые люди, пре­до­ста­вив гист­ри­о­нам играть подоб­ные пред­став­ле­ния, ста­ли, как в ста­ри­ну, опять пере­бра­сы­вать­ся шут­ка­ми в сти­хах; такие, как их назы­ва­ли поз­же, „экс­о­дии“ испол­ня­лись глав­ным обра­зом вме­сте с ател­ла­на­ми — а эти заим­ст­во­ван­ные у осков игры моло­дежь оста­ви­ла за собою и не дала гист­ри­о­нам их осквер­нить. Вот поче­му и на буду­щее оста­лось: не исклю­чать испол­ни­те­лей ател­лан из их триб и допус­кать их к воен­ной служ­бе как непри­част­ных к реме­с­лу игре­цов.

Об этом пер­во­на­чаль­ном про­ис­хож­де­нии игр я счел сво­им дол­гом упо­мя­нуть, гово­ря о делах, что про­из­рос­ли из ничтож­ных семян, дабы ясно ста­ло вид­но, от сколь здра­вых начал ныне дело дошло до безум­ной стра­сти, на кото­рую едва хва­та­ет средств и в могу­чих державах.

— [1]

До жанру фесценін також можна віднести весільні та солдатські пісні. В солдатських піснях воїни прославляли подвиги свого полководця та водночас жартували з нього під час тріумфів.

Грецька культура мала великий вплив на Рим, особливо після війни з Пірром та епохи Пунічних війн. З ІІІ ст. розпочинається сильний процес еллінізації римського побуту та культури. Під натиском елліністичного впливу відбувається швидке виділення літературних жанрів із змішаної маси літератури. При цьому багато жанрів італійської були замінені іноземними зразками.

Одним із перших римських поетів вважається Люцій Лівій Андронік (біля 284—204 рр.). Це був грек із Тарента, що попав у полон до римлян і став рабом. Його господар, Марк Лівій, відпустив його на волю, дав йому своє родове ім'я. Головним заняттям Андроніка було навчати дітей господаря та інших багатих людей грецькій та латинській мові. Крім того, він був письменником та актором. У свої педагогічній діяльності він натрапив на проблему з тим, що в Римі не було книг, за якими було б можливо викладати латинську мову, окрім застарілого тексту «Законів ХІІ таблиць». Тому Андронік переклав «Одіссею». Хоч цей переклад і не був досконалим, проте навіть в епоху Августа він залишався головним шкільним підручником.

Також у жанрі поезії працював і Квінт Енній. Багато уваги він приділяв сатурам. Давній тип народних сатур не отримав літературного розвитку, бо був витіснений грецькою драмою. Проте ця назва використовувалася до нового жанру. Тепер сатурами називали вірші різного характеру. Власне satura — це «миска, що наповнена різними плодами», а в переносному значенні «суміш».  До них відносили казки, байки, епіграми, пародії, легенди, філософські вірші тощо. Серед сатур Еннія є «Спір між життям та смертю», епіграми в честь Сципіона, філософські поеми «Епіхарм» та «Евгемер».[2]

У філософських віршах Еннія зароджується римська філософія. Він описував матеріалістичне вчення про природу, що приписане сицилійцю Епіхарму (початок V ст.), а також епікурейський погляд, що боги не вмішуються в людське життя. В «Евгемері» Енній описує раціоналістичну систему грецького письменника Евгемера (біля 300 року), відповідно до якого боги — ніщо інше, як видатні особистості, які були зрівняні з богами.

У подальшому сатура набуває такого виду сатири, насмішки, викриття, який вона зберегла впродовж століть. Першим представником такого жанру був заможний римський вершник, друг Сципіона Молодшого Гай Луцилій (біля 180 — біля 100). Він жив в епоху післягракхської реакції і був очевидцем занепаду Риму. Саме цей час давав теми для написання сатир. Луцилій написав 30 книг сатир, із яких до нас дійшло біля 800 фрагментів. Вони частково написані гекзаметром, частично ямбохореїчним розміром. Саме сатиричний елемент у Луцилія був не так виражений, але він несе різкий викривальний характер. Він широко використовував народну мову, що й стало однією з причин його широкої популярності. В сатиричному жанрі успішним був і Варрон. Він написав велику збірку «Меніппових сатур» в 150 книгах, від яких дійшли лише фрагменти. Меніпп — це сицилійський грек, що жив у ІІІ ст., у якого деякі з римських сатириків, зокрема, Варрон, позичали зовнішню форму сатири — поєднання прози із віршами різних розмірів.

Лірика — це інтимний поетичний жанр описує складне і напружене внутрішнє життя. Розвиток соціальних протиріч ІІ-І ст. створив основу для появи лірики. Велике значення мало знайомство римлян з грецькою ліричною поезією, особливо александрійською літературою.

В І ст. до Р. Х. у Римі група молодих поетів створили літературний гурток. Серед них були Валерій Катон, Ліциній Кальв, Гай Валерій Катулл та інші. Вони почали реформу латинської поетичної мови, відмовившись від архаїзмів Еннія і ввели у використання різноманітні грецькі ліричні розміри. Найвідомішим з них був Гай Валерій Катулл (біля 87 — біля 54).

Катулл — поет надзвичайно різносторонній. Він писав і в манері александрійського стилю, написав декілька віршів, що пронизані елліністичним впливом. Але сила Катулла проявляється в його інтимній та безпосередній ліриці. У нього також є політичні вірші, деякі з них гнівно направлені проти Цезаря та його оточення, що безжалісно грабували Галлію.

Головне місце у творчості Катулла займало пристрасне й болісне кохання до Клодії, сестри відомого політичного діяча Публія Клодія. Із надзвичайною силою поет відобразив всі етапи та тонкощі своїх почуттів, розпочинаючи з першої симпатії і закінчуючи трагічним розривом. Його знаменитим є двовірш «Odi et amo»:

Я і люблю, і ненавиджу. „Як це?“ — спитаєш. — Не знаю.

Чую, що так воно є. Чую — і мучуся тим.

Оригінальний текст (лат.)

Odi et amo. quare id faciam, fortasse requiris? nescio, sed fieri sentio et excrucior.

— [3]

Серед поетів епохи Августа найбільш видатним безсумнівно був Публій Вергілій Марон. Першу популярність поету принесла збірка «Буколіки» із пастушачими піснями під назвою еклогів. У деяких з них під виглядом пастухів зображені сучасники Вергілія і присутні натяки на політичні події епохи. Еклоги є одними з перших із видатних творів «золотого століття» римської літератури.

Наступним великим твором Вергілія, що був написаний за бажанням Мецената, був «Георгіки». З політичної точки зору, це пропаганда розвитку сільського господарства в Італії, розореної громадянськими війнами. Поема складається із 4 книг. Перша присвячена землеробству, друга — садівництву, третя — скотарству, четверта — бджільництву. Над «Георгіками» поет працював 7 років і використав широку наукову та художню літературу по сільському господарству. Кажуть, що Октавіан був у такому захваті від поеми, що впродовж 4 днів слухав її читання, повертаючись із Акція.

Найвідомішим твором Вергілія, що приніс йому світову славу, була «Енеїда», епічна поема в 12 піснях. Хоч поет і працював над нею 10 років, він не встиг завершити її і заповів знищити після його смерті. Але Август приказав видати поему у тому вигляді, в якому вона залишилася.

«Енеїда» наслідує гомерівським поемам в сюжеті, композиції, в окремих епізодах та мові. Проте вона одна із видатних творів світової літератури. З цим згідні як і сучасники так і нащадки. «Енеїда» була першою великою римською поемою, написаною майстром слова в епоху розквіту римської літератури. Її ціль не тільки художня, але й політична. Вергілій поставив перед собою завдання зобразити долю римського народу, прославити його давню доблесть і прославити рід Августа. Для цього він поклав у основу своєї поеми стару легенду про втечу Енея в Італію.

На зміну пристрасної, сповненої протиріч поезії Катулла прийшло спокійне мистецтво Горація, яке вміє цінувати життя і насолоджуватися моментною радістю.

Найбільшої зрілості творчість Горація набуває в його одах. Так називались вірші на різноманітні теми. Сам Квінт Горацій Флакк їх просто називає віршами. Таких віршів у нього 103, об'єднаних у 4 книги. В одах найяскравіше проявляється досконалість поетичної форми Горація, його м'який гуманізм та епікурейське ставлення до життя.

О том, что ждет нас, брось размышления,

Прими как прибыль день, нам дарованный

Судьбой, и не чуждайся, друг мой,

Ни хороводов, ни ласк любовных

— [4]

Із інших творів Горація особливе значення мають «Послання». Цими листами у віршах Горацій створив новий поетичний жанр. Третє послання ІІ книги, адресована братам Пізонам, отримало назву «Про мистецтво поезії». Це теоретичний трактат у віршах про поетичне мистецтво, головним чином драматичне. У ньому Горацій дає зведення грецьких естетичних теорій, що в основному спираються на Арістотеля. Послання Пізонам довго слугувало як канон драматичного мистецтва.

• Тронский И. М. История античной литературы. Л., 1946 (изд. 4-е. М., 1983).
• Ковалев С. И. История Рима. Л., 1948.
• Ливий Тит. Римская история от основания города/Пер. с лат. Под ред. Н. Адрианова, т. I—VI. М., 1892—1899 (т. I—III, изд. 2-е. М., 1897—1901).
• Катулл Гай Валерий. Лирика/Пер. с лат. Под ред. С. Апта. М., 1957.
• Гораций Флакк/В переводе и с объяснениями А. А. Фета, изд. 2-е. СПб., 1898.
• Дуров В. С. Жанр сатиры в римской литературе. Л., 1987.
• Модестов В. И. Лекции по истории римской литературы, СПб., 1888.
• Неверов О. Я. Культура и искусство античного мира. Л., 1981.
• Гораций Флакк Кв. Оды/Пер. Н. И. Шатерникова. М., 1935.
• Ярхо В. Н., Полонская К. П. Античная лирика. М., 1967.