Про суспільну угоду, або Принципи політичного права

Книга I

• Розділ І. Предмет цієї першої книги
• Розділ II. Про найперші суспільства
• Розділ III. Про право найсильнішого
• Розділ IV. Про рабство
• Розділ V. Про те, що завжди слід дошукуватися першопочаткової домовленості
• Розділ VI. Про суспільний пакт
• Розділ VII. Про суверена
• Розділ VIII. Про громадянський стан
• Розділ IX. Про володіння майном

Книга II

• Розділ І. Про те, що суверенітет с невідчужуваним
• Розділ II. Про те, ще суверенітет є неподільним
• Розділ III. Чи може загальна воля помилятися
• Розділ IV. Про межі влади суверена
• Розділ V. Про право життя і смерті
• Розділ VI. Про закон
• Розділ VII. Про законодавця
• Розділ VIII. Про народ
• Розділ IX. Продовження
• Розділ X. Продовження
• Розділ XI. Про різні системи законодавства
• Розділ XII. Розподіл законів

Книга III

• Розділ І. Про урядування взагалі
• Розділ II. Про принцип, що конституює різні форми уряду
• Розділ III. Розрізнення урядувань
• Розділ IV. Про демократію
• Розділ V. Про аристократію
• Розділ VI. Про монархію
• Розділ VII. Про змішані форми урядування
• Розділ VIII. Про те, що жодна форма урядування не прийнятна для усіх країн
• Розділ IX. Про ознаки гарного урядування
• Розділ X. Про урядові зловживання і про схильність уряду до дегенерації
• Розділ XI. Про смерть політичного тіла
• Розділ XII. Як підтримує себе суверенна влада
• Розділ XIII. Продовження
• Розділ XIV. Продовження
• Розділ XV. Про депутатів, або представників
• Розділ XVI. Про те, що встановлення способу урядування не є угодою
• Розділ XVII. Про встановлення уряду
• Розділ XVIII. Засоби запобігання узурпації влади

Книга IV

• Розділ І. Про те, що загальна воля є непорушною
• Розділ II. Про голосування
• Розділ III. Про вибори
• Розділ IV. Про римські коміції
• Розділ V. Про трибунат
• Розділ VI. Про диктатуру
• Розділ VII. Про цензуру
• Розділ VIII. Про громадянську релігію
• Розділ IX. Прикінцеве слово

Людина народжується вільною, проте скрізь вона у кайданах, а той, хто вважає себе володарем інших, є насправді навіть більшим рабом, аніж вони[2].

...наші політики, не маючи змоги поділити суверенітет стосовно його принципу, усе ж поділяють його стосовно об’єкта, розрізняючи силу і волю, владу законодавчу і владу виконавчу, право стягувати податки, чинити суд і вести війну, внутрішнє адміністрування і повноваження у відносинах із зарубіжними країнами — вони то змішують усі ці частини поміж собою, то відділяють їх одну від одної. Вони перетворюють суверена на якусь фантастичну істоту, складену з припасованих один до одного шматків; вони ніби складають людину з декількох тіл, одне з яких має лише очі, друге — лише руки, третє — лише ноги[3].

Свого блага прагнуть завжди, та не завжди його бачать: народ ніколи не можна підкупити, але часто його можна увести в оману, і саме тоді видається, нібито він прагне того, що є злом[4].

Суспільний трактат має на меті убезпечення сторін, що його укладають. Хто бажає мети, бажає й засобів, засоби ж ці нерозривно пов’язані з певним ризиком і навіть з певними втратами. Хто хоче зберегти своє життя за рахунок інших, в свою чергу, коли це потрібно, повинен бути готовим віддати його за них. Отже, коли закон вимагає від громадянина наразитися на певну небезпеку, громадянин тут більше не може бути суддею; і коли принцепс сказав йому: «Для держави корисно, щоб ти помер», — він повинен померти, оскільки лише завдяки цій умові він досі жив у безпеці, і життя його — це вже не тільки доброчинність природи, але й дар держави, пов’язаний з певними умовами[5].

Російська імперія захоче поневолити Європу, але сама зазнає поневолення. Татари, їхні піддані чи сусіди, стануть їхніми володарями, а також і нашими. Ця революція видається мені неминучою, бо всі королі Європи спільно працюють над її прискоренням[6].

...не може бути єдиної і абсолютної конституції уряду, навпаки, урядів, різних за природою, може існувати стільки ж, скільки існує різних за розмірами держав[7].

Легше завоювати, аніж царювати[8].

Щойно суспільна служба перестає бути головною справою громадян, і вони починають вважати за краще служити <суспільству> своїм гаманцем, а не своєю персоною, як держава опиняється на межі загибелі[9].

Варто аби хтось сказав про суспільні справи: Яка мені з того користь? — і державу слід вважати мертвою[10].

Суверенітет не може бути представлений <кимось> з тих же причин, якими зумовлена неможливість його відчуження; він сутнісно передбачає вияв загальної волі, яка не може мати представника. Вона є або собою, або ж йдеться вже про якусь іншу <волю> — середини тут немає. Тому, депутати, обрані народом, не є і не можуть бути його представниками: вони є лише його комісарами і не можуть нічого вирішувати остаточно. Будь-який закон, не ратифікований безпосередньо народом, нічого не вартий — він не є законом[10].

• Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або Принципи політичного права / Укр. пер. з фр. та ком. О. Хома. — Київ: Port-Royal, 2001. — 349 с. — ISBN 966-7068-06-4.

• Суспільна угода (поняття)

• Про суспільний договір, або Принципи Політичного Права (litopys.org.ua, повний текст у форматі html)
• Du contrat social (MetaLibri)
• The Social Contract at constitution.org
• Catholic Encyclopedia Based on an article critical of The Social Contract, written in 1908.
• SparkNotes entry on The Social Contract
• Rousseaus Gesellschaftsvertrag in Kurzform