Свергун Ігор Миколайович

Майстер спорту з альпінізму (1989), МСМК (1991), інструктор-методист 3-ї категорії.

Державна нагорода СРСР — орден «За особисту мужність» (1990).
Державні нагороди України — орден «За заслуги» III ступеня (1996) та орден «За мужність» III ступеня (1999).

Найкращі сходження:

• Лхоцзе — південною стіною до висоти 8200 м (1990);
• траверз Манаслу (з В. Пастухом та О. Макаровим, 1991);
• південна вершина Евересту — 8790 м (1992);
• Дхаулагірі, 8167 м (1994);
• Аннапурна (м-т Бонінгтон) (1996);
• Шиша Пангма (в альпійському стилі) і сходження на Ама-Даблам і Пуморі (1998);
• Чо-Ойю, 8201 м (2004);
• Еверест, 8848 м, південно-східним гребенем (2005, 2006)[1].

Інші сходження:

• Манаслу 1991 р. з Олексієм Макаровим, Віктором Пастухом у першій українській гімалайській експедиції, очолюваній Володимиром Шуміхіним.

• Анапурна 1996 р. з Сергієм Бершовим, Сергієм Ковальовим — з півдня (в експедиції Держкомспорту України, очолюваній Мстиславом Горбенком).

• Гашербрум-II — 2008 р. з Сергієм Бершовим, Олексієм Бічним — за класичним маршрутом (в експедиції, організованій Харківським обласним клубом альпіністів). Перед початком сходження його учасники встановили біля підніжжя гори меморіальну дошку в пам'ять про двох українських альпіністів: Віктора Пастуха з Харкова й кримчанина Геннадія Василенка, загиблих 1996 року під час спроби підкорити Шиша-Пангму.

• Одна з найскладніших рятувальних операцій — транспортування В. Горбача 1999 з висоти 8600 м року під час експедиції «Еверест-99»[1].

Ігор Свергун двічі підкорив Еверест, був на багатьох восьмитисячниках світу. Одне з найбільш значущих сходжень — Південна стіна Лхоцзе, яку Райнхольд Месснер назвав маршрутом XXI століття[2], хоч сам Ігор на вершину й не піднявся.

	Це сходження стало моєю візитною карткою. Де б я не зустрічався з альпіністами, коли звучить пароль «Лхоцзе», виникає непідробне захоплення. Сходження було дуже складним. Ми не були готові до всього, з чим зіткнулися. У книгах — усе інакше. Оригінальний текст (рос.) Это восхождение стало моей визитной карточкой. Где бы я ни встречался с альпинистами, когда произносится пароль «Лхоцзе», возникает неподдельное восхищение. Восхождение было очень сложным. Мы не были готовы ко всему, с чем столкнулись. В книгах - все по-другому.
— [2]

Ставлення Ігоря Свергуна до гір добре ілюструє його фраза: «Для альпініста гори — це єдине місце на землі, де він почуває себе комфортно і свою потрібність на цій планеті…»[3]

До своєї загибелі Ігор Свергун продовжував займатися альпінізмом, вів роботу з молоддю в Харківському альпклубі й був тренером в експедиціях.

Загинув разом з Бадаві Кашаєвим, Дмитром Коняєвим та альпіністами з інших країн у ніч проти 23 червня 2013 року внаслідок нападу терористів на табір альпіністів біля підніжжя гори Нангапарбат у Пакистані[4].