Свиняча війна

Підписаний 15 червня 1846 року Орегонський договір визначив кордон між США і Британською Північною Америкою на ділянці західніше Скелястих гір наступним чином:

« … по сорок дев'ятій паралелі північної широти до середини протоки, що відокремлює острів Ванкувер від материка, потім в південному напрямку по середині згаданої протоки, і по протоці Хуан-де-Фука до Тихого океану».

Проблема полягала в тому, що для поняття «середина протоки» було два варіанти: протока Харо із західного боку островів Сан-Хуан, або протока Розаріо — зі східного.

Мапа, яку склав Джордж Ванкувер у 1798 році. Видно, що спірний регіон зображений з великими неточностями

У 1846 році географія регіону була ще не дуже добре вивчена. Основними доступними картами були ті, що опублікував у 1798 році Джордж Ванкувер, і ті, що опублікував 1845 року Чарльз Вілкс. В обох випадках карти були вельми неточні в зоні південно-східного узбережжя острова Ванкувер і островів Галф, і тому точне проходження протоки Харо було невідоме.

У 1856 році США і Велика Британія створили Комісію з прикордонних питань, яка повинна була вирішити низку питань щодо кордону, включаючи кордон по воді від протоки Джорджії до протоки Хуан-де-Фука. З британської сторони в комісію увійшли перший комісар Джеймс Чарлз Превост, другий комісар Джордж Генрі Річардс і молодший секретар А.Дж. Вільям; з американської — перший комісар Арчибальд Кемпбелл, другий комісар Джон Парк і воррен-секретар Дж. Вільям. Дві сторони провели кілька спільних засідань 1857 року в бухтах Есквімолт і Нанаймо, а в проміжках між зустрічами обмінювалися листами.

Питання про водну ділянку кордону обговорювалося з жовтня по грудень. З самого початку Превост заявив, що текст договору говорить про протоку Розаріо, і що саме його мали на увазі розробники, тоді як Кемпбелл сказав те ж саме про Харо. Превост стверджував, що протока, що відповідає договору, повинна задовольняти трьом вимогам: вона повинна відокремлювати острів Ванкувер від материка, вона повинна йти в південному напрямку і вона повинна бути судноплавною. З його точки зору, цим умовам задовольняла лише протока Розаріо. Кемпбелл на це відповів, що слова «в південному напрямку» в договорі слід розуміти в широкому сенсі, що Розаріо відокремлює не Ванкувер від материка, а острови Сан-Хуан від островів Лумме, Сіпресс, Фідальго та інших, і що про судноплавність в договорі нічого сказано не було, але навіть якщо враховувати ще й це — то Харо ширша і пряміша, ніж Розаріо. Дискусії тривали до грудня, поки не стало ясно, що обидві сторони стоять на своєму. На зустрічі 3 грудня Превост запропонував компромісний варіант — провести кордон по протоці Сан-Хуан, що віддало б Сполученим Штатам всі острови Сан-Хуан крім острова Сан-Хуан, що мав стратегічне положення, але ця пропозиція була відкинута. Комісія погодилася передати питання на розсуд урядів, і водна ділянка кордону залишилася невизначеною точно, що допускало двозначне тлумачення.

Через виниклу двозначність як США, так і Велика Британія проголосили свій суверенітет над островами Сан-Хуан. У цей період оскарження статусу британська Компанія Гудзонової затоки розпочала діяльність на острові Сан-Хуан і перетворила його в вівцеферму. Тим часом у середині 1859 року на острів прибуло від 25 до 29 американських поселенців.

15 червня 1859 року, рівно через 13 років після підписання Орегонського договору, американський фермер Ліман Катлер, що оселився на острові Сан-Хуан відповідно до законів США, виявив, що в його городі риється велика чорна свиня та їсть його картоплю. Це було вже не вперше, і перезбуджений Катлер застрелив свиню. Виявилося, що свиня належала ірландцеві Чарлзу Гріффіну, що керував вівцефермою Компанії Гудзонової затоки; у нього було кілька свиней, і він їм дозволяв вільно бродити де завгодно. До цього інциденту обидві сторони конфлікту жили у злагоді. Катлер запропонував Гріффіну 10 доларів як компенсацію за свиню, але Гріффін зажадав 100. Тоді Катлер заявив, що взагалі нічого не буде платити, оскільки свиня вторглася на його землю. Коли британська влада пригрозила заарештувати Катлера, американський фермер звернувся до своєї влади за військовим захистом.

Командувач Орегонським військовим округом бригадний генерал Вільям Харні спочатку відправив на острів Сан-Хуан 66 солдатів 9-го піхотного полку під командуванням капітана Джорджа Пікетта з наказом не дати висадитися британцям. Побоюючись, що якщо американців залишити без нагляду, то американські сквоттери почнуть заселяти Сан-Хуан, англійці відправили туди три військові кораблі під командуванням капітана Джеффрі Хорнбі. Почалася ескалація, і до 10 серпня 1859 року 461 американський солдат з 14 гарматами під загальним командуванням полковника Сайлеса Кесі протистояли п'яти британським військовим кораблям зі 167 гарматами і 2140 людьми на борту.

Губернатор британської колонії Ванкувер Джеймс Дуглас наказав контр-адміралу Роберту Бейнесу висадити на острові морських піхотинців і викинути звідти американських солдатів. Бейнес відмовився, вирішивши, що було б нерозумно двом великим державам розв'язувати війну через якусь свиню. Командири на місцях з обох сторін отримали однакові накази: захищатися в разі нападу, але в жодному разі не стріляти першими. Протягом декількох днів британські та американські солдати обмінювалися образами, намагаючись спровокувати один одного, але дисципліна взяла своє, і постріли так і не пролунали.

Коли новини про кризу досягли Вашингтона і Лондона, офіційні особи обох країн були шоковані, та вжили заходів по розрядці потенційно вибухонебезпечної ситуації. У вересні президент США Джеймс Б'юкенен відправив генерала Вінфілда Скотта для переговорів з губернатором Джеймсом Дугласом про шляхи розв'язання кризи. Скотту вже вдалося залагодити два прикордонних конфлікти між США і Великою Британією в кінці 1830-х, і президент сподівався, що він знову зможе позбавити країну від абсолютно непотрібного їй в умовах близької громадянської війни військового конфлікту. У жовтні Скотт прибув на Сан-Хуан і приступив до переговорів з Дугласом.

В результаті переговорів сторони домовилися зберегти спільну окупацію острова Сан-Хуан до остаточного вирішення питання, але при цьому зменшити контингенти до чисельності, що не перевищує 100 чоловік з кожного боку. Британський табір розмістився на північному кінці острова біля берегової лінії (щоб полегшити сполучення з островом Ванкувер), американський — на південному, на пагорбі, з якого можна було вести артилерійський загороджувальний вогонь по протоці.

Через громадянську війну в США спільна окупація затягнулася на 12 років. Під час війни місцеві влади підбивали Лондон анексувати не тільки спірну ділянку, а й взагалі цілий регіон, але офіційна британська влада на це не пішла. У 1871 році Велика Британія і США підписали Вашингтонський договір, в якому, крім інших питань, вказувалося, що питання про протоці Сан-Хуан вирішить міжнародний арбітраж. В ролі арбітра сторони обрали німецького кайзера Вільгельма I. Вільгельм передав питання на розгляд арбітражної комісії з трьох осіб, яка збиралася в Женеві майже рік. 21 жовтня 1872 року комісія вирішила питання на користь Сполучених Штатів Америки: було прийнято американську пропозицію про кордон по протоці Харо.

25 листопада 1872 року британські морські піхотинці залишили острів, американські війська були виведені в липні 1874 року.

Канадське суспільство, і так незадоволене підсумками Орегонського договору, було обурене тим, що Велика Британія знову проігнорувала інтереси Канади. Канада стала шукати більшої незалежності в питаннях зовнішньої політики.

• The Pig War, National Park Service
• The Pig War of San Juan Island
• Lyman Cutlar touches off Pig War between U.S. and Great Britain on June 15, 1859, HistoryLink.org