Срібний вовк

Оповідання композиційно ділиться на дві частини. У першій немов нагнітається жах: груднева ніч, каламутне небо з клаптями хмар, дорога через хвойний ліс, де «Велетні сосни простягали через дорогу, ніби білі руки, свої пишні, обтяжені снігом гілки». Друга частина - власне билиця, переказ, розказаний ямщиком Трофимом, у якому стверджується, що вовкулаки в Поліссі «водяться - то справжня правда»...

Оригінальний текст (рос.)

Рассказ композиционно делится на две части. В первой словно нагнетается жуть: декабрьская ночь, мутное небо с клочьями облаков, дорога через хвойный лес, где «Великаны сосны протягивали через дорогу, точно белые руки, свои пышные, отягощенные снегом ветви». Вторая часть — собственно быличка, предание, рассказанное ямщиком Трофимом, утверждающим, что вовкулаки в Полесье «водятся — то истинная правда»…[1]

У вступі автор розповідає, що якось взимку приїхав потягом на станцію Вовчий, де його вже чекав візник Трохим Щербатий, і вони вирушили на санях у Казимирівку Волинської губернії. Коли проїжджали лісом — південною околицею Біловезької пущі, завив вовк, а Щербатий зауваживши, що «А може, це й не вовк сурмить, а вовкулака", розповів місцеву легенду… ... як жив веселий хлопець Стецько Омельчук, який був першим хлопцем на селі, охочий як до роботи, так і до дівок, веселун і балагур. Але забрали парубка в армію:

Писав він, що живеться йому добре, товариші його люблять, начальство не ображає, а якщо й б'ють, то не сильно і зовсім небагато, тому що без бою на військовій службі ніяк неможливо. Потім писав він ще раз і говорив, що призначили його в полкову церкву за псаломщика. А там і зовсім перестав писати, бо тоді почалася у нас велика війна з турками.

Оригінальний текст (рос.)

Писал он, что живется ему хорошо, товарищи его любят, начальство не обижает, а если и бьют, то не сильно и самую малость, потому что без боя на военной службе никак невозможно. Потом писал он еще раз и говорил, что назначили его в полковой церкви за псаломщика. А там и совсем перестал писать, потому что тогда началась у нас большая война с турками.

А через півтора року Стецько раптом восени, наче сніг на голову, повернувся в село. Але повернувся не таким яким пішов у солдати - «начебто його там, на війні, підмінили». Не залишилося від його запалу й сліду. Чорний і худий, з перев'язаною рукою, з двома турецькими кулями в тілі і кульгавий на одну ногу. Сидить цілий день похмурий і відлюдний і не бажає нікого бачити, все думає, думає…

Батьки вирішили одружити хлопця, і за нього пішла перша красуня на селі Грипна, але вона пізніше клялася і божилася, що чоловік з нею не спить і навіть не розмовляє, а опівночі іноді йде кудись, і повертається тільки під ранок. І саме в ці ночі обов'язково пропаде безвісти на шляху який-небудь подорожній.

Старий Омельчук вирішив простежити за сином, і відкрилася страшна правда: вночі Стецько перетворюється на величезного срібного вовка, і йде в ліс, де вже чекає зграя.

На ранок Стецько прийшовши до батька, розповів йому, що в ніч на Різдвяний святвечір дана вовкам велика влада над людьми, але не сміє зграя чіпати тих, «хто в цю ніч не своєю волею з дому вийшов», а ось той, хто їде «за своїм зиском», як купець на ярмарок, — саме й стає здобиччю. І після розмови з батьком зовсім зник Стецько, ніби його й не було ніколи.

Оповідання входить до «Поліського циклу» оповідань Купріна, разом з оповіданнями «На глухарів», «Лісова глушина», і повістю «Олеся».

В оповіданні ті ж герої, що й в оповіданні «На глухарів» — оповідач і поліський мисливець Трохим Щербатий.[2]

Цикл письменник створив на основі вражень від служби 1897 року управителем маєтку в колишньому селі Казимирка (зараз — Кузьмівка) Рівненського повіту Волинської губернії.[3][4]

Оповідання вперше надруковано в газеті «Одеські новини» № 5230 за 4 березня 1901 року, під назвою «Перевертень (Поліська легенда)». Майже без змін увійшов до зібрання творів.

Але через тридцять років Купрін, поміщаючи оповідання в паризькій газеті «Відродження» № 2045 за 7 січня 1931 року, змінив його, замінивши назву «Перевертень» — на «Срібний вовк», підзаголовок «Поліська легенда» — на «Різдвяне оповідання», станцію Березну — на Вовчу, текст значно скоротив, змінив вступ до розповіді візника і кінцівку оповідання.[5]

К. Трунін зазначив, що «Перевертень» — рідкісний твір Купріна на основі містичного або казкового сюжету, і звернув увагу, що 1901 року письменник створив шість оповідань, пробуючи себе в різних жанрах, експериментуючи: «у стані фрагмента залишилося в числі інших і це оповідання. Тема вовкулак-перевертнів могла бути цікавішою, якби приділи їй Купрін більше уваги».[6]

Зазначають, що в усьому «Поліському циклі» Купріна фольклорні мотиви - легенди, притчі, повір'я - залишаються вставними новелами, на відміну від, наприклад, оповідань Гоголя, де фольклорні мотиви розчиняються в сюжеті.[7] Однак, саме такий прийом дозволяє Купріну створити відчуття реальності містичних подій:[8]

Реальна подія - вовче виття, відсилає до містичних подій. У самому оповіданні присутні зимовий, майже казковий колорит і особливе відчуття того, що відбувається - місце і час: «Була груднева ніч - тиха, світла і не холодна. Сніг щойно перестав падати», і в легенді - «Ніч була світла, місячна і мороз стояв такий, що дерева тріщали». Завдяки такому опису хронотопу, слухач потрапляє на межу дійсності й сну.

Оригінальний текст (рос.)

Реальное событие — волчий вой, отсылает к мистическим событиям. В самом рассказе присутствуют зимний, почти сказочный колорит и особое ощущение происходящего — место и время: «Была декабрьская ночь — тихая, светлая и не холодная. Снег только что перестал падать», и в легенде — «Ночь была светлая, месячная и мороз стоял такой, что деревья трещали». Благодаря такому описанию хронотопа, слушатель попадает на границу яви и сна.

Оповідання побудовано на художній обробці поліських повір'їв про перевертнів - «вовкодланів» [9], є зразком літературної інтерпретації поліського повір'я - билиці.[5] Зауважено, що до слова «вовкодлан» сам автор зробив характерну примітку: «вовкулак, упир», проте, герой оповідання обертався на вовка, а не на мерця, і в цій авторській примітці, на думку професора Інституту мовознавства РАН К. Г. Красухіна, відбилася «сила закладеної Пушкіним традиції, що кожен перевертень уявлявся вовкулаком і упирем»[10].Журнал «Вопросы русской литературы» зазначає, що хоча Купрін і зберіг сюжетну основу народного повір'я, але значно розширив оповідь, доповнивши і змінивши фольклорне джерело, зокрема, зазначенням місця дії - село Казимирка Волинської губернії, а також імен і прізвищ дійових осіб. І ці доповнення в першій частині розповіді (приїзд автора на залізничну станцію) дозволяють письменнику в особистих враженнях повідомити читачеві обставини, за яких почуто народний переказ:

Але з цього зовнішнього завдання випливає внутрішнє, головне: привернути увагу до екзотичного колориту обставин і навіяти читачеві почуття очікування чогось таємничого і незвичайного. Саме цьому слугує зображення занесеної снігом станції в Поліссі, яка «здавалася неживою й забутою всім світом», опис візника Трохима Щербатого в поліському одязі, і, особливо, картина зимового лісу, в якій поетичність досягається точністю зображення та музичним ритмом фрази: «Вершини дерев, гублячись десь в незмірній висоті, залишали над нашими головами».

Оповідання відбиває характерну для творчості О. І. Купріна єдність романтичного і реалістичного зображення дійсності. Звернувшись до українського фольклору, художньо переробивши поліське повір'я-билицю про перевертня, письменник наповнює його сюжет колоритним побутовим змістом, надає народній оцінці подій виразного соціального звучання, майстерно переплітає реальність з вигадкою і так досягає особливої ​​виразності і цікавості оповіді.

Оригінальний текст (рос.)

Но из этой внешней задачи вытекает внутренняя, главная: обратить внимание на экзотический колорит обстоятельств и внушить читателю чувство ожидания чего-то таинственного и необычайного. Именно этому служит изображение занесенной снегом станции в Полесье, которая «казалась неживой и забытой всем миром», описание возницы Трохыма Щербатого в полесской одежде, и особенно картина зимнего леса, в которой поэтичность достигается точностью изображения и музыкальным ритмом фразы: «Вершины деревьев, теряясь где-то в неизмеримой высоте, оставляли над нашими головами». Рассказ отражает характерное для творчества А. И. Куприна единство романтического и реалистического изображения действительности. Обратившись к украинскому фольклору, художественно переработав полесское поверье-быличку об оборотне, писатель наполняет его сюжет колоритным бытовым содержанием, придает народной оценке событий отчетливое социальное звучание, искусно переплетает реальность с вымыслом и таким образом, достигает особой выразительности и занимательности повествования.

— Вопросы русской литературы, 1979 рік[11]

• Примечания к рассказу // Собрание сочинений, Том 3 // А. И. Куприн — Библиотека «Огонек», Изд-во «Правда», 1964 — стр. 354
• О. В. Корякина — Мистическая фантастика в рассказе А. И. Куприна «Серебряный волк»: поэтика и проблематика // Вестник Тамбовского университета, 2013