Стилістика української мови

У сучасній українській мові розрізняють такі стилі[1][2]:

• розмовно-побутовий — використовується у побуті, в усному спілкуванні. Для розмовно-побутового стилю характерне:
  • широке використання загальновживаних слів;
  • вживання слів з суфіксами пестливості, зневаги чи згрубілості;
  • вживання простих речень, звертань та ін.
  • розмовно-побутові діалоги складаються з реплік і нерідко супроводжуються мімікою, жестами, часто бувають емоційно забарвленими.
• художній — переважно стиль художньої літератури, де слово не тільки щось називає, а ще й часто, будучи художнім засобом, є знаряддям естетичного впливу на читача чи слухача.
• офіційно-діловий — вживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах. Особливості офіційно-ділового стилю:
  • кожний документ має установлений зразок;
  • слова вживаються виключно в прямому значенні;
  • переважають слова-терміни, пов'язані з діловодством;
  • відсутні художні засоби, пестливі та згрубілі слова, питальні, неповні і незакінчені речення.
• науковий — існує у двох формах: писемній (підручники, дослідження, дисертації, наукові праці) та усній (повідомлення, наукова доповідь тощо). Для наукового стилю характерні:
  • вживання слів у прямому значенні;
  • стрункість викладу думки;
  • логічна побудованість;
  • наявність специфічних термінів;
  • широке використання складних речень, зокрема складнопідрядних з чітким логічним зв'язком між компонентами.
• публіцистичний (стиль масової інформації) — має дві форми: писемну (статті, фейлетони, нариси) та усну (публічні виступи). Для публіцистичного стилю характерне широке вживання суспільно-політичних термінів (закон, перспектива, держава тощо).
• сакральний (конфесійний) — стиль мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства. Для сакрального стилю характерне:
  • використання слів-назв Бога, найменувань стосунків людини і Бога;
  • інверсійний порядок слів у реченні;
  • повтори слів і словосполучень, з допомогою яких наголошується та чи інша думка.