Страйк ілюзій

Відкриває антологію п'єса Богдана Жолдака «Чарований запорожець». За визначенням автора це «химерна феєрія», для більшого розуміння таке визначення найбільше підходить під водевіль. П'єса не є «автономною», бо вона має багато спільних рис з «Лісовою піснею» Лесі Українки, щось на кшталт пародії на неї.

«Сім кроків до Голгофи» - це єдиний твір у антології, що має епіграф. Її автором є Олег Гончаров. Ця п'єса розповідає про історію людини, яка на шляху до своєї меті-фікції — Голгофи — здатна прибрати з дороги всіх, хто стоїть їй на заваді. Але все ж правосуддя бере гору над безкарністю. Ця філософська історія дає новітнє прочитання Старого Заповіту, певним чином спроектоване на жорстокість сучасного світу. Суть п'єси можна звести до цитати з неї: «Ніхто… не може… безкарно… творити зло».

Драма Ярослава Верещака, що вражає своїм сюжетом з самого початку: центральний персонаж — мертвий, із глядачами ж говорить його душа. Репліки головного героя лунають від першої особи, у чому можна побачити щось подібне до сповіді. Своїм уявленням про світ Верещак повертає нас у язичницькі часи: «існує одна-єдина безконечна душа, і всі ми часточка її», тобто Бог ніби розлитий у природі. А смерті не існує, бо наш світ зітканий із любові та сонячного світла. На думку автора, це і є найвищою таємницею людського життя.

У п'єсі Олега Миколайчука-Низовця «Зніміть з небес офіціанта, або Навіщо нам позаторішній сніг» головний герой віддає Богові душу, що стає певною тенденцією української драми. Задумка самої вистави є незвичною, адже головний герой — Альфонсо, майже весь час говорить сам, звертаючись до живого офіціанта, до макета офіціанта, до ляльок, однак відповідей він так і не отримує, аж до фіналу твору, коли заговорить живий офіціант.

У п'єсі Олександри Погребінської «Дев'ятий місячний день» перед собою бачимо сучасну сім'ю — немолода мати, її син Олег та його колишня дружина Олена. Родина живе одноманітним і сирим життям. Батько Олега помер п'ять років тому, а до його матері залицяється будівельник Віктор Михайлович. І хоча Олена вже давно розлучилася з Олегом, стосунки їх є дуже своєрідними — вона то булочки їм принесе, то пирогів. Все життя проходить у сірості, та одного літнього дня монотонне життя завершується.

Трагіфарс на дві дії «Самогубство самотності» Неди Нежданої розчленоване не на яви, сцени чи картини, а на сходинки (їх, до речі, рівно тринадцять). Ремарки стиснуті, проте досить часті, адже в п'єсі багато фізичної дії. Дійових осіб тут усього чотири: люди — Він і Вона, та коти — Кіт і Киця. Усе відбувається на даху якогось будинку. Спершу з'являються коти, вони, нарешті, знаходять підходящий дах для котячого свята й чекають на свого товариша Рудика, котрий має принести сметану. Аж тут виникає чоловік із трупом за плечима, коти незадоволені, бо саме через нього вони міняють уже п'ятий дах: куди вони — туди й Він зі своїм мертвяком, однак нікуди не йдуть. Із будки з антеною виходить жінка у довгій сукні, чоловік, угледівши її, ховається, прилаштовує на будку якийсь пристрій і кудись телефонує по мобільнику. Жінка вже стоїть на краю і збирається стрибнути. Він озивається до Неї, зав'язується розмова, недовіра та підозри у вбивстві поступаються місцем відвертості.

Герої твору Лариси Парис — люди без визначеного соціального статусу, роду занять, віку, вони не мають цілей і власної долі. Це два чоловіка (Зиґмунд і Зенон) та дві жінки (Дора — дружина Зиґмунд і Цецилія — дружина Зенона). Простір не визначений, зрозуміло тільки те, що чоловіки знаходяться на землі, а жінки — на небі (не там, де живе Господь-Бог, а на хмарці-гойдалці). Час зупинився і для одних, і для інших. Землю покрила вічна зима та низькі хмари, на небі — вітер і хмари. Ціль головних героїв — поєднатися один з одним, що не видається їм можливим.

Восьма п'єса антології — «Сестра милосердна» Володимира Сердюка. Два літніх чоловіка лежать у лікарні. Один Бородань — митець, кінорежисер, інший — Лисий — науковець, атомний фізик. Обидва прикуті до крісла на коліщатах і обидва хворі на смертельну хворобу — рак, поступово знемагаючи від жахливого болю. Герої вже довго чекають на свою смерть, але вона так і не приходить. Ці дідугани безмежно самотні — їх не відвідують навіть власні діти, їх уже давно всі поховали. Єдина, хто про них не забула, — медсестра Лора.

П'єсу «Шляхетний Дон» Сергія Щученка найточніше було би назвати фантастикою. Суть твору полягаю у тому, що радянські вчені зробили революційний винахід: міжпросторовий штуцер, за допомогою якого за секунду можна опинитися в одному з паралельних світів. Боксер Джек здійснює велику кількість міжпросторових пригод і знаходить жінку шляхетну донну Елеонору аж у середньовічній Європі. Фінал цієї історії — це винагорода для Джека та його коханої.

Десята п'єса — фарс для двох блазнів, годинника та маріонеток «На виступцях» Катерини Демчук. Цей твір містить елементи постмодерністської естетики. Перед нашими очима постає жива колода карт: королі, нижники, кралі та їх слуги. Зовсім випадково в цю країну, якої немає на жодній карті, потрапляє чужинець (мандрівник). Пильність гостя присипляє надмірна увага до його персони з боку нижників, краль, блазня: вони переодягають його в прекрасні, гідні короля шати, пригощають наливкою, розважають. Проте не все так добре в цьому королівстві — поступово чужинець дізнається про місцевий ритуал: людина, що приходить сюди, мусить або померти, або стати королем, своїм наказом убивши попереднього (адже, як і в кожному пристойному королівстві, тут є кат).