Сфумато

Сфумато (італ. sfumato — затушований, буквально — той, що зникає, як дим) — у живописі пом'якшення контурів фігур і предметів, яке дозволяє передати повітря, що закутує їх.

Деталі обличчя Мони Лізи ілюструють техніку сфумато, особливо тіні біля очей

Спосіб сфумато розробив Леонардо да Вінчі в теорії і художній практиці.

Сфумато – термін, що позначає м'якість манери живопису, плавність тональних переходів, розпливчастість, розмитість контурів. Термін ввів видатний художник епохи Італійського Відродження Леонардо да Вінчі (1452-1519). У «Трактаті про живопис» Леонардо дає настанови молодому живописцю: слідом за перспективою і «рельєфністю» необхідно об'єднувати «тіні та світло» (див. Світлотінь), щоб вони були «без риси або краю, як дим» (італ. Fumo) Не бувши колористом, як і інші майстри флорентійської школи періоду кватроченто, Леонардо знайшов власний спосіб об'єднання різних частин композицій, насамперед фігур переднього і далекого планів, світло-повітряним середовищем. Тому він закономірно прив'язав «сфумато» до принципу «повітряної перспективи», згідно з яким віддалені предмети необхідно зображати більш холодним кольором і з «розмитими контурами». Однак, всупереч власним «науковим принципам», Леонардо в пізній період творчості використовував сфумато з іншою метою – для додання образотворчим образам «ніжності і чарівності» певної загадковості, що межує з манірністю. Саме цю поверхневу рису леонардівского живопису засвоїли його епігони - «леонардескі».