Френк Сінатра застудився

Френк Сінатра застудився (англ. Frank Sinatra Has a Cold), також часто «найкращий журнальний нарис усіх часів та народів[1]» — репортаж про Френка Сінатру, написаний Геєм Талізом для квітневого 1966 року випуску журналу Esquire[2]. Цей нарис — одна за найбільш відомих статей нової журналістики і її часто визначають, як один з найкращих нарисів не тільки про Френка Сінатру[3], але й взагалі про відомих персон[4][5][6]. Стаття є основоположним твором для нової журналістики, тому вона була детально прочитана, обговорена та вивчена[7][5][8]. У жовтні 1996 на сімдесятиріччя журналу Esquire стаття була визнана переможицею у конкурсі «Найкраща стаття, яка була публікована в Esquire»[2][9].

Френк Сінатра у Білому домі, 1973

Написання
Френк Сінатра у 1966 року

Таліз почав свою кар'єру у The New York Times і працював у газеті 10 років, але врешті-решт завершив кар'єру репортера і звільнився, оскільки «відчував, що не хоче писати з просторовими обмеженнями, що накладались на [авторів] щоденної газети».[8] 1965 року він уклав контракт на півтора року з журналом Esquire. Першим завданням, що отримав Таліз від редактора Гарольда Гейса, було написання нарису про Френка Синатру і воно було досить важким, адже співак відмовлявся давати інтерв'ю журналу.[4]

Френк Сінатра був на порозі свого 50-тиріччя та під наглядом телекамер, його стосунки з 20-тирічною Мією Ферроу були в новинах. Документальний фільм каналу CBS засмутив Синатру, який був засмучений через спекуляцію у фільмі фактами про його зв'язки з мафією. Також він переймався через свою роль ведучого шоу на каналі NBC, названого так само як і його альбом A Man and His Music та багато інших проблем, зв'язаних з його бізнесом, його кінокомпанією, його лейблом звукозапису та його мережею авіаліній.

Сінатра відмовився давати інтерв'ю журналу[5][8]. Замість того, щоб здатись, Гей Таліз наступні три місяці (починаючи з листопада 1965 року) переслідував Сінатру, записував кожну його дію та опитував будь-кого з оточення співака, хто погодився відповісти на запитання[7]. Esquire в очікуванні витратив більш ніж $5000[4] (доволі велику суму на той час). Таліз коливався у бажанні доробити статтю, зрештою у листі до редактора Хайза він писав, що «я можу не дістати самого Сінатру, але нічого страшного, постійно спостерігаючи за ним і опитуючи усіх з його оточення — ми дізнаємося про цю людину все». Попри те, що журналіст жодного разу не контактував зі співаком, стаття вийшла у квітні 1966 року.

Нарис

Стаття починається описанням Френка Сінатри у приватному клубі Голлівуду, де він перебуває у поганому гуморі. Поганий настрій його і його персоналу пояснюється тим, що співак застудився і через це не може співати.

Вплив на «нову журналістику»
Гей Таліз у 2006 році.

Нарис миттєво став сенсацією. Відомий журналіст Майкл Кінслі сказав, що «важко уявити, що сьогодні журналістика може мати такий вплив, як [цей] нарис у ці часи став темою для обговореннь виключно через свій стиль»[7].

Після того, як Томом Вульфом був популяризований термін «нова журналістика», він у своїй антології «Нова журналістика» детально розглянув нарис[8]. Vanity Fair назвав статтю Таліза «найкращою літературно-публістичною історією XX-го століття»[5].

Цей нарис являє собою хрестоматійний приклад напрямку літератури, який потім назвуть новою журналістикою. Також його часто протиставляють тому видові журналістики, де репортер проводить мало часу з об'єктом або фабрикує факти, як, наприклад Джейсон Блейр, Стефен Гласс та Джанет Кук[4][6][7].

Таліз не визнав суть терміну «нова журналістика». Він казав NPR: «Течія нової журналістики стала модою у кампусах коледжів у 70-х роках, а деякі його представники підтасовують факти. І тут я не згоден. Я працював у The New York Times розсильним і пізніше, ставши репортером, я зберіг традиції Times у їх точності фактів»[7].

Історія продовжує отримувати визнання та є однією з найкращих робіт Таліза[10][11]. Була повністю надрукована у багатьох антологіях[10][12]. Ця публікація часто протиставляється сучасним репортерам, які використовують поверхневі методи.

Книга

У 2005 році Гей Таліз видав однойменну книгу,[13] яка є антологією багатьох його статей, написаних для журналів Esquire, Atlantic Monthly, New Yorker, Rolling Stone, Harper's Magazine.

Примітки
  1. Михаил Идов: Идеологи, короли и поэты глянцевой обложки — Нью-Йорк — Географический блог — Сноб
  2. Without question, picking The Best Story Esquire Ever Published is a fool's errand.... Esquire. 1 жовтня 2003. Архів оригіналу за 5 липня 2008. Процитовано 22 травня 2007.
  3. The Master's Voice. The Economist. 16 липня 2005.
  4. King of the day-glo, stiff-spined, wise-guy shiny sheets; In the world of glossy magazines, Esquire was to the 1960s what Vanity Fair was to the 1980s — the wittiest chronicler of its time. The Independent. 8 лютого 1997. Архів оригіналу за 25 листопада 2007. Процитовано 22 травня 2007.
  5. Frank DiGiacomo (January 2007). The Esquire Decade. Vanity Fair. Процитовано 22 травня 2007.
  6. Peter Carlson (22 травня 2001). Esquire's Celebrity Dish: Artificial Flavoring. The Washington Post.
  7. Writer's Story on Sinatra Sparked a New Genre of Reporting. Day to Day on National Public Radio. 9 вересня 2003. Процитовано 22 травня 2007.
  8. Lecture: Gay Talese. NYU Bullpen. Архів оригіналу за 20 квітня 2012. Процитовано 22 травня 2007.
  9. Charles McGrath (23 квітня 2006). Notes From Underground. The New York Times. Процитовано 22 травня 2007.
  10. Gay Talese (2004). У Retha Powers and Kathy Kiernan. This Is My Best; Great Writers Share Their Favorite Work. San Francisco, California: Chronicle Books. с. 480–516. ISBN 0-8118-4829-9.
  11. So What Do You Do, Gay Talese?. mediabistro.com. 27 квітня 2004. Архів оригіналу за 20 квітня 2012. Процитовано 22 травня 2007.
  12. Greatest! stories! ever! sort of: Esquire celebrates its best in a new book 70 years in the making. Ottawa Citizen. 11 січня 2004.
  13. Больше литература, чем журналистика > Свобода Слова > Еженедельник 2000[недоступне посилання з липня 2019]

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.