Шульгин Олександр Якович

Шульги́н Олекса́ндр Я́кович (30 липня 1889, Софине, Хорольський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія 4 березня 1960, Париж, Франція) — український політичний, громадський, культурний і науковий діяч. Член Товариства українських поступовців (ТУП), а потім Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). У 1917 році — член Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ. У 1918 році — посол УНР в Болгарському царстві. Член делегації УНР на мирній конференції в Парижі. З 1920-х років — в еміграції. Брав участь у емігрантських урядах УНР. Професор Українського вільного університету (УВУ) в Празі. Батько журналіста Ростислава Шульгина.

Шульгин Олександр Якович
Шульгин Олександр Якович
Шульгін, перший генеральний секретар міжнаціональних справ. Київ, 1917 рік
Генеральний Секретар Міжнаціональних Справ
грудень 1917  24 січня 1918
Попередник Сергій Єфремов
Наступник Всеволод Голубович
Голова Уряду УНР в екзилі
жовтень 1939  травень 1940
Президент Андрій Лівицький
Попередник В'ячеслав Прокопович
Наступник Андрій Яковлів
Народився 30 липня 1889(1889-07-30)
Софине, Хорольський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер 4 березня 1960(1960-03-04) (70 років)
Париж,  Франція
Відомий як політик, дипломат
Місце роботи Український вільний університет
Країна  УНР Російська імперія (до 1917)
Національність українець
Освіта Санкт-Петербурзький державний університет
Політична партія УПСФ
Батько Яків Шульгин
Мати Любов Устимович
Діти Ростислав
Підпис

Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Народився 30 липня 1889 року в с. Софине, Хорольський повіт на Полтавщині. Походив з козацького старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син Якова Шульгина.

Викладав історію й філософію у Санкт-Петербурзькому університеті (1908—1915), згодом асистент у ньому (1915—1917). Там почав свою громадсько-політичну діяльність, активний у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше в Українській демократично-радикальній партії, яку 1917 року перейменовано на Українську партію соціалістів-федералістів, член її Центрального комітету. У Петрограді з ініціативи Української Національної Ради Шульгин був делегатом до Ради робітничих і солдатських депутатів.

Меморіальна дошка на будинку в Києві на Терещенківській вулиці

З початком березневої революції Шульгин повернувся до Києва, став членом Української Центральної Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 до 30 січня 1918 року — генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З'їзду народів Росії в Києві (вересень 1917 року). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирові переговори з союзом Центральних Держав у Бересті. За гетьманату Шульгин був співробітником міністерства закордонних справ Української Держави, з липня 1918 року амбасадором України в Софії (до кінця 1918 року).

У 1919 році призначений Директорією УНР членом української делегації на Паризькій мирній конференції, згодом (1920) голова української делегації на першій асамблеї Ліги Націй у Женеві; а з 1921 року очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліги Націй, головою якої він був. У 1933—1938 роках виступав проти більшовицького терору в УРСР, примусової праці, голоду в Україні; Шульгин домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національності. У 1928 році Шульгин звернувся з нотою до Голови Ради Ліги Націй з проханням видати українцям так звані нансеновські паспорти. Починаючи з 1920-х років О. Шульгин неодноразово намагався привернути увагу Європи до проблеми голоду в Україні. Як міністр закордонних справ уряду УНР в екзилі Шульгин підготував доповідь для конференції в Монтрьо 1936 р., де розглядалося питання статусу Чорноморських проток[1].

У 1923—1927 роках жив у Празі, де був професором УВУ і Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, де викладав загальну історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-демократичну партію, ставши головою її празького комітету. 1926 року був призначений міністром закордонних справ УНР у вигнанні й керував її зовнішньою політикою в 1926—1936, 1939—1940 (тоді ж очолював уряд УНР у вигнанні) і 1945—1946 роках.

У Парижі Шульгин з 1927 року брав активну участь у житті української еміграції: у 1929—1939 роках голова Головної Еміграційної Ради, редактор ревю «Прометей», співредактор тижневика «Тризуб» (у 1940 році — редактор), співзасновник Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України. Під час німецької окупації був заарештований (1940—1941). Після 1945 року віддався науковій праці: засновник і довголітній голова Українського Академічного Товариства у Парижі (1946—1960), ініціатор і віце-президент Міжнародної Вільної Академії в Парижі (1952—1960), що об'єднувала учених у вигнанні. Одночасно Шульгин був представником українців у Міжнародній організації біженців (ІРО,  1948—1952) і співробітник французької організації для охорони біженців і бездержавних при Міністерстві закордонних справ (1952—1960).

Автор розвідок з історії української державності 1917—1918 років і діяльності уряду УНР у вигнанні: «Політика» (1918), «L'Ukraine, la Russie et les puissances de l'Entente» (1918), «Les problèmes de l'Ukraine» (1919), «L'Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «L'Ukraine contre Moscou, 1917» (1935); соціологічні і історіософічні праці: «Нариси з нової історії Европи» (1925), «Les origines de l'esprit national moderne et J.-J. Rousseau» (1938), «L'histoire et la vie. Les lois, le hasard, la volonte humaine» (1957). Ст. в «УЗЕ» і «ЕУ» (доба Центр. Ради, доба Гетьманщини), у наукових збірниках, журналах, особливо а паризькому «Тризубі», «Promethee» (1926—1938), «La Revue de Promethee» (1938—1940), «Українській літературній газеті» (1956—1960) та ін.

Помер у Парижі, похований у Сарселі.

Вшанування пам'яті

Праці

Примітки

Джерела

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.