406-мм корабельна гармата Mark 7 16"/50

Спочатку гармата Mark 7 була призначена на стрільбу відносно легкими бронебійними снарядами Mark 5 вагою 1020 кг. Проте, система подачі снарядів була перероблена на стрільбу «супер-важкими» бронебійними снарядами з ковпачком снарядами вагою 1200 кг Mark 8 до того як було закладено лінкори класу Айова. Гармати великого калібру були розроблені для стрільби двома видами 406 мм снарядів: бронебійний — для ураження кораблів і наземних об'єктів та фугасний — для ураження неброньованої техніки і обстрілів узбережжя.

Гармата Mark 7 і 2700-фунтовий снаряд були на 25 відсотків легші за японську корабельну гармату 46 cm/45 Type 94, але мали схожі показники бронебійності.[4]

Лінкори класів Північна Кароліна та Південна Дакота могли також вести вогонь 2700-фунтовими снарядами Mark 8, на меншу дистанцію, використовуючи гармату 16"/45 caliber Mark 6. Гармата Mark 6 була легшою ніж Mark 7,  що допомагало обом класам лінкорів відповідати умовам Вашингтонського договору.[5]

Завдяки снарядам Mark 8 лінкори класу Північна Кароліна, Південна Дакота та Айова були на другому місці за потужністю бортового залпу. На першому місці залишаються лінкори Ямато і Мусасі.

Метальний заряд D839 (бездимного пороху) складається невеликих циліндричних семиканальних зерен які були довжиною у 5,08 см, 2,54 см у діаметрі. Повний заряд складався з 6 шовкових картузів, в кожному з яких розміщувалося 49,9 кг пороху.[6]

Фугасні (англ. High Capacity) снаряди HC Mark 13 були розроблені для лінкорів типу «Колорадо», механізми яких не могли подавати снаряди довжиною понад 4 калібрів. З метою стандартизації цей снаряд застосовувався і на більш пізніх лінкорах, для яких це обмеження було усунуто. Снаряд було прийнято на озброєння в кінці 1942 року і спочатку він мав позначення EX-1. Порожнина для вибухівки мала приблизно однакову товщину стінок з деяким потовщенням в сторону носа.

У відсотковому відношенні до повної ваги снаряд мав менше вибухівки, ніж фугасні снаряди більшості зарубіжних флотів і навіть більш ранні американські снаряди. Таким чином, снаряд мав більш міцний корпус, який дозволяв вражати легко броньовані цілі і бетонні укріплення. Застосовувалися як донні, так і головні ударні детонатори. Під час Другої світової війни на базі HC Mark 13 був розроблений зенітний снаряд, який відрізнявся від прототипу механічним підривником з таймером підриву. Зенітні снаряди не отримали свого власного номера модифікації і тому відомі як HC Mark 13 AA (англ. Anti-Aircraft).

Як і у бронебійних снарядів, радіус оживала снаряда HC Mark 13 становив 9 калібрів.

Основним виробником снарядів був Військово-морський артилерійський завод (англ. Naval Gun Factory). Однак в 1969 році невелику партію снарядів випустив завод Naval Surface Warfare Center (Крейн, шт. Індіана). Ці снаряди були повністю ідентичні оригінальним, проте отримали власне позначення Mark 14.

Корпуси фугасних снарядів мали зелений колір. Колір носика відповідав типу вибухівки, жовтий кольором позначалася вибухівка типу D.

У 1950 роках було випущено близько 50 атомних снарядів Mark 23 (жарг. «Katie»). Розробка цих снарядів почалася в 1952 році, а перші екземпляри зібрані в жовтні 1956 року. Найбільш ймовірно, що снаряд був HC Mark 13 з ядерною боєголовкою W23, встановленою замість заряду звичайної вибухової речовини, хоча деякі джерела стверджують, що снаряд був меншого розміру.

Лінкори «Айова», «Нью-Джерсі» і «Вісконсін» мали в магазинах башти № 2 спеціальні сховища, в яких містилися 10 атомних снарядів Mark 23 і 9 практичних снарядів Mark 24. Лінкор «Міссурі» не був обладнаний таким сховищем, оскільки в 1955 був виведений в резерв. Атомними снарядами не було проведено жодного пострілу, і в жовтні 1962 року вони були зняті з озброєння. Невідомо навіть, чи перебували вони коли-небудь на борту лінкорів. Лінкор «Вісконсін» під час навчань в 1957 році один постріл практичним снарядом. Один з атомних снарядів був використаний в операції «Plowshare» (мирне використання ядерних боєприпасів), інші деактивовані. Корпус одного з атомних снарядів в даний час знаходиться в Національному атомному музеї (англ. National Atomic Museum, Альбукерк, шт. Нью-Мексико).

Навесні і влітку 1967 року, коли лінкор «Нью-Джерсі» був виведений з резерву для участі у В'єтнамській війні, керівництво військово-морського артилерійського полігону Індіан-Хед (англ. Indian Head Naval Ordnance Station) запропонувало використовувати 23 000 неядерних снарядів, що залишилися від програми по створенню 280-мм «атомної гаубиці», для стрільби з гармат Mark 7 за допомогою піддонів і ущільнювачів 280-мм снаряди були перетворені в 406-мм підкаліберні. Цей проект був частиною програми «Gunfighter» зі створення наддалекобійного артилерійського снаряда (англ. Long Range Bombardment Ammunition, LRBA). Стрільба проводилася з 40-метрового ствола, отриманого зварюванням встик двох стволів гармат 16"/45. На випробуваннях, що проводилися в 1968 і 1969 роках у о. Барбадос 338-кг снаряд досяг максимальної дальності 76 670 м при швидкості у дульного зрізу 1387 м/с. Після виведення лінкора «Нью-Джерсі» в резерв в 1969 році, програма була припинена.

Фугасний снаряд, забезпечений детонатором зі змінним таймером (англ. Controlled Variable Time, CVT). Розроблений в 1980 роках під час останнього виходу лінкорів з резерву. У всьому, крім детонатора аналогічний снаряду HC Mark 13.

Протипіхотний снаряд ICM Mark 144 (англ. Improved Conventional Munition, покращений неядерний снаряд) розроблений в 1980 роках на основі снаряда HC Mark 13. Розрахований на ураження живої сили і неброньованих цілей (літаків, вертольотів, автомобілів). Оснащений 400 протипіхотними гранатами уповільненої дії (жарг. англ. «Bouncing Betty», галаслива Бетті).

Фугасний снаряд, аналогічний HE-CVT Mark 143, оснащені на відміну від останнього детонатором з електронним таймером (англ. Electronic-Time, ET) і контактним (англ. Point-Detonating, PD) детонатором.

Не доведений до виробництва проект протипіхотного снаряда, аналогічного Mark 144. Містив 666 гранат M42 / M46 / M77 SADARM з детонаторами уповільненої дії.

Проект поліпшеного фугасного снаряда, довжина якого відповідала довжині бронебійного AP Mark 8 (4,5 калібру), а маса становила 1015 кг. Цими снарядами в 1980-х роках було зроблено кілька пострілів на полігоні в Дальгрені і з лінкора «Айова». При початковій швидкості 861 м/с дальність склала 46 600 м. Проект не був доведений до виробництва у зв'язку з виведенням до резерву в кінці 1980-х — початку 1990-х років всіх чотирьох лінкорів типу «Айова». Позначення Mark 147 прийнято в літературі умовно, позначення цього снаряда невідоме.

330-мм підкаліберний касетний снаряд підвищеної дальності (англ. Extended-Range, ER) з електронним таймером-детонатором. Експерименти з цим снарядом проводилися в 1980-х роках, проте у 1991 були припинені в зв'язку з виведенням лінкорів в резерв. Вага снаряда без піддону становила близько 500 кг, а дальність при початковій швидкості 1100 м/с планувалося збільшити до 64 км.

Велися і в 1991 були припинені розробки 280-мм підкаліберного фугасного снаряда.

Бронебійний снаряд AP Mark 8 при нормальному падінні пробиває до 9 м бетонних конструкцій. Фугасний снаряд HC Mark 13 під час вибуху створює воронку діаметром 15 м і глибиною 6 м. Під час війни у ​​В'єтнамі вибух фугасного снаряда лінкора «Нью-Джерсі» створював в джунглях зону діаметром 180 м для посадки вертольота. При цьому листя з дерев збивало на відстані 450 м.

• Німецька гармата 40,6 см SK C/34
• Британська 406-мм корабельна гармата BL 16 inch Mk I