Індефатігебл (газоконденсатне родовище)

Відкрите у 1966 році компанією Amoco (зараз ВР) у 75 км від південного-східного узбережжя Британії в районі з глибинами моря близько 30 метрів. Східна частина родовища опинилась не території ліцензійного блоку, що належав Shell/Esso. Колектор — пісковики. Виявлено 15 покладів у відкладеннях нижньої пермі в колишніх дюнах, створених еоловими процесами. Останнє забезпечило високі характеристики резервуару, такі як пористість та проникність. Початкові видобувні запаси оцінюються у 132 млрд м³.[2]

Обидві сторони, що володіли ліцензіями на родовище, створили свої  виробничі потужності:

А. У західній частині родовища (Amoco/ВР, на початку 2000-х права продані компанії Perenco):

- центральний процесинговий блок платформ — AT (трубопровідний хаб, встановлена у 1971), AC (компресорна, введена в дію у 1980), AQ (житлова, з 1979);[3]

- виробничі потужності у центральному, північному та південному блоках — спарки з бурової патформи та платформи для розміщення фонтанних арматур AD-AP, ВD-ВP та CD-CP (виробництво запущене у 1971-му, група «В» виконана у дистанційно керованому варіанті). Також ці потужності носили найменування 49/18A, 49/18B і 49/23С (внаслідок того, що ділянка компанії Amoco в свою чергу складалась з двох лцензійних — 49/18 та 49/23);

- дистанційно керована інтегрована платформа D у південно-західній частині ділянки Amoco, під'єднана до спарки CD-CP у 1989 році;[4]

- три малі платформи, сполучені з центральним блоком, для розробки родовищ-сателітів Bessemer (49/23E, встановлена у 1995, також обслуговувала родовище Bell NW), Davy (49/30А, встановлена у 1995-му, також обслуговувала родовища Boyle, Brown, North Davy, Tristan NW)[5] та Wenlock (запущена у 2007, до 2015 видобула трохи понад 1 млрд м3).[6]

Крім того, через потужності родовища Indefatigable розроблялись такі сателіти як SW Indefatigable та Barid.

В. У східній частині родовища (Shell):

- запущений в 1971 році комплекс у складі двох платформ — інтегрованої бурової/виробничої Juliet-D (JD) та з'єднаної з нею містком платформи-сателіту для розміщеня фонтанних арматур Juliet-P (JP), до якої у 1977 році приєднали через трубопровід ще одну платформу-сателіт Lima (L);

- введена в дію у 1973-му інтегрована бурова/виробнича платформа Kilo (К). На ній, як і на Juliet, розміщувалось обладнання з осушки видобутого газу за допомогою гліколю;

- додані в другій половині 1980-х ще дві платформи для розміщення фонтанних арматур Mike (М, з'єднана з Juliet) та November (N, працювала через Kilo). У тому ж десятилітті весь комплекс у східній частині родовища перевели на дистанційне керування.[3][7]

Хоча західна та східна частини Індефатігебл розроблялись різними компаніями, проте вони були технологічно пов'язані між собою у плані вивозу продукції. До розташованої в західній частині платформи-хабу АТ підвели газопроводи від установок з підготовки на платформах Juliet та Kilo. Надалі ж весь обсяг видобутого на родовищі газу спрямовувався на береговий термінал у Бактоні через газопровід-перемичку до розташованого ближче до берега найбільшого газового родовища Великої Британії Леман.

Розробку східної частини родовища компанія Shell завершила у 2005 році. На цей період накопичений видобуток склав  49,9 млрд.м³ газу та 0,57 млн.м³ конденсату.[8] Всі встановлені тут раніше платформи та прокладені трубопроводи підлягали демонтажу відповідно до вимог охорони навколишнього середовища. Після виконання відповідних проектних розробок, у 2010 році було укладено контракт на здійснення демонтажу.[7] В 2011-му шість платформ було демонтовано плавучим краном великої вантажопідйомності Stanislav Yudin.