Інтонація (музика)

Інтонація (лат. intonatio, дослівно — «у тон») у музиці — багатозначне поняття, що в загальному випадку стосується задачі точного відтворення висотного відношення тонів.,

Інтонація у середньовічному хоралі

Первісно термін «інтонація» використовувався у середньовічному католицькому богослужбовому співі на означення короткої вступної музичної фрази, що передувала вступу хору і полегшувала настройку хору на певну звуковисотність і характер виконання. Перші свідчення такого слововживання сходять до XIII-XIV століть. Так, за Волтером Одингтоном («Сума теорії музики», не пізніше 1316 р.) «інтонація — це звичайний розспів псалмів, пристосований до антифонів»[1]. За Якобом Льєзьким («Дзеркало музики», 1330) «Псалмодійна інтонація — це такий тон або такий післяпсалмовий „Saeculorum“[2], що підходить і початку, і середині, і кінцю епізоду»[3] Інтонація виконувалася солістом (praecentor) і далі підхоплювалася хором (наприклад у частинах ордирарію Меси). Пізніше інтонація виділилася як самостійна невеличка органна настройка, наприклад, у творчості композиторів ренесансу (напр. Джованні Габріелі).

Інтонація як відтворення висоти звуку

У сучасному музичному виконавстві інтонація як елемент музичної форми не використовується. Замість цього в разі потреби перед виконанням музичного твору хормейстер дає хору настройку. При цьому за терміном інтонація зберіглося значення музично і акустично правильного відтворення висоти звуку. Процес відтворення висоти звуку при цьому називається інтонуванням. Задача чистого інтонування актуальна насамперед для вокалістів, а також для виконавців на інструментах, що не мають фіксованого звукоряду, як, наприклад, струнно-смичкові інструменти.

Інтонація як втілення музичної думки

У XX столітті починаючи від Б. Асаф'єва інтонація розглядається як глибинний прояв історично мінливої й суспільно детермінованої музичної діяльності індивіда. Інтонація є носієм музичного змісту, що ріднить її з інтонацією у мовленні та вказує на спільність їх походження. В той же час, якщо при мовленні основне смислове навантаження лягає на слово, а інтонування грає допоміжну роль, у музиці інтонації відводиться провідна роль. В цьому розумінні поняття інтонації охоплює комплекс засобів музичної виразнсті — звуковисотних, ритмічних, тембрових та інших, що зумовлюють емоційне і смислове значення для сприймання. На асаф'євськом розумінні цього терміна «інтонація» ґрунтується і поняття «інтонаційної практики», запроваджене Ю. Чеканом для типології сучасного музичного мистецтва.

Джерела

Література

  • Інтонування як типологічний чинник музичної композиції: на матеріалі української камерно-інструментальної творчості : навч.-метод. посіб. / Н. Г. Александрова. – Одеса : Астропринт, 2015. – 168 с. – ISBN 966-927-072-6.

Посилання

Примітки

  1. Intonatio est levis psalmorum modulatio antiphonis aptata
  2. мається на увазі закінчення псалму словами „in saecula saeculorum — „і навіки вічні“
  3. Psalmodialis igitur intonatio est talis toni vel talis saeculorum super psalmum conveniens principii, medii atque finis observatio.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.