Ірландські танці

Ірландські танці — група традиційних танців, що сформувалися в Ірландії у XVIII-XX століттях і стали дуже популярними у всьому світі після постановки 1994 року танцювального шоу Riverdance, а також низки ірландських танцювальних шоу, що були після нього. Поділяються на[1]:

  • Ірландські сольні танці (англ. Irish Stepdance). Їх особливістю є швидкі й чіткі рухи ногами, а корпус і руки при цьому залишаються нерухомими. Ірландські сольні танці були створені ірландськими майстрами танцю в XVIII-XIX століттях і досить жорстко стандартизовані Комісією з ірландських танців на початку XX століття в Ірландії в результаті діяльності Гельської ліги, що згодом дозволило створити численну школу майстрів, здатних виконувати досить складну танцювальну техніку. Саме на цій техніці ґрунтується видовищність Riverdance і подібних шоу.
  • Ірландські кейлі (ірл. céilí) — парні і групові танці, що базуються на стандартних кроках ірландських сольних танців. Схеми кейлі також формалізувала Комісія з ірландських танців[1].
  • Постановочні фігурні танці (англ. Choreographed Figure Dances) ґрунтуються на стандартних сольних ірландських танцях і фігурах кейлі, але орієнтовані на масовий виступ відразу багатьох танцюристів у рамках постановочних шоу, у зв'язку з чим допускають різні відступи від стандартів з метою підвищення видовищності. В результаті розвитку саме цього напряму були створені Riverdance й інші не менш відомі ірландські танцювальні шоу[1].
  • Сет-танці (англ. Set Dancing) - парні ірландські соціальні танці. На відміну від кейлі базуються на відносно простих кроках французьких кадрилей[1].
  • Шан-нос (ірл. sean-nós) - особливий стиль виконання традиційних ірландських пісень і танців, якого не торкнулась діяльність майстрів танцю і Гельської ліги. Зберігся в ірландському регіоні Коннемара[2].

Всі види ірландських танців виконують винятково під традиційні ірландські танцювальні мелодії: ріли, джиги та горнпайпи.

Різновиди ірландських танців залежно від мелодії та музичного розміру

Джига (jig)

Старовинна мелодія кельтського походження. Залежно від музичного розміру мелодії, під яку виконують танець, виділяють лайт(дабл)-джигу, сліп-джигу, сингл-джигу і требл-джигу. Звичайний музичний розмір цих видів джиги становить 6/8. Зовсім окремо стоїть сліп-джига, яку виконують з особливим розміром 9/8 і винятково в м'якому взутті.

Ріл (reel)

Виник приблизно в другій половині XVIII століття в Шотландії. Звичайний музичний розмір ріла 4/4. Його танцюють у м'якому взутті - ізі-ріл і твердому - тоді це требл-ріл. Чоловічий "м'який" ріл виконують у спеціальних черевиках - з каблуком, але без набійок на носку (англ. reel shoes)[1].

Горнпайп (hornpipe)

Дослідники впевнені, що горнпайп виник з Англії єлизаветинських часів, у якій його виконували як сценічне дійство. В Ірландії його танцюють зовсім інакше і від середини вісімнадцятого століття виконують під музику 2/4 або 4/4. Виконують у твердому взутті[1].

Історія

Перші відомості про ірландські танці припадають на XI ст. Це дані про танцювальні гуляння ірландських селян, які мають назву feis, (вимовляється «феш»), однак описи самих танців вперше з'явилися в середині XVI ст. і були досить довгими та незрозумілими. Не цілком зрозуміло, які з танців, описаних тоді, були власне ірландськими, а які з'явилися в Ірландії під впливом французьких і шотландських танців. Однак для всіх стародавніх ірландських танців були характерні швидкий темп і приставні кроки.

У період англійської колонізації Ірландії метрополія безперервно переслідувала всі прояви ірландської культури. «Каральні закони», які англійці ввели в середині XVII ст., забороняли навчання ірландців чого завгодно, зокрема музики і танців[3]. Тому впродовж понад 150-ти років ірландських танців навчали таємно. Танцювальна культура існувала у вигляді таємних занять, які проводили в селах мандрівні вчителі танців, (так звані «майстри танців») і у вигляді великих сільських гулянок, на яких люди танцювали в групах, часто під керівництвом тих самих майстрів. Деякі з танцювальних майстрів наприкінці XVIII ст. почали створювати перші танцювальні школи, з яких найвідомішими були школи на Півдні (в провінції Мюнстер) в графствах Керрі, Корк і Лімерик[2]. Існували знамениті школи і в інших містах. Кожен майстер міг придумувати свої рухи (стрибки, підскоки, повороти). Різні школи відрізнялися набором рухів, використовуваних в танцях.

На початку XX століття в процесі «гельського відродження» спеціальний підрозділ Гельської ліги (який згодом виділився в окрему організацію - комісію з ірландських танців) зайнявся дослідженням і стандартизацією традиційних ірландських танців з метою їх подальшої популяризації серед ірландського населення (Ліга навмисно ігнорувала танці, у яких були сильно помітні іноземні корені - так, наприклад, були проігноровані досить популярні в Ірландії сетові танці). За основу Ліга прийняла південну («мюнстерську») танцювальну традицію, як найбільш яскраво виражену в технічному сенсі[2]. У процесі діяльності Ліги стандартизовано:

  • Ірландські сольні танці (як виконувані під традиційні мелодії, так і особливі танцювальні сети)
  • групові кейлі.

Відтоді в усьому світі існує величезна система танцювальних шкіл, що викладають ці стандартизовані («сучасні») ірландські танці, а також система змагань, що дозволяє безперервно зростати майбутнім майстрам.

Низка діячів ірландської культури визнали неправильним виділення «мюнстерської» школи і зневагу до інших напрямів ірландського танцювального мистецтва[4].

Сольні танці, виконувані в інших техніках, названо «шан-нос» (ірл. sean-nós, «старий шлях»)[2] Станом на 2016 рік серед них виділяють два напрями: танці, що збереглися в ірландському регіоні Коннемара і ті, що збереглися в ірландських емігрантів у Північній Америці.

Сучасність
Майкл Флетлі та його трупа

Попри потужну підтримку Гельської ліги в Ірландії та ірландських емігрантських громад в США, Канаді та інших колишніх британських колоніях, до кінця XX століття ірландські танці все-таки були заняттям, яким захоплювалася лише невелика група любителів — переважно ірландців та їхніх нащадків в еміграції.

Все змінилося після того, як 1994 року в антракті конкурсу «Євробачення» було представлено танцювальне шоу „Riverdance“, в якому взяли участь чемпіони з ірландських танців Джин Батлер і Майкл Флетлі. Відпрацьована роками тренувань і змагань традиційна ірландська танцювальна техніка настільки сподобалась глядачам, що на хвилі успіху „Riverdance“ з'явилась ще ціла низка дуже успішних танцювальних вистав:

та низка інших (Ragus The Show, Spirit of the dance, Celtic Dream, Innova Irish Dance Company, «Gaelforce Dance»[5]). Крім того, ці шоу розбудили в багатьох людях інтерес до занять ірландськими танцями. Можна сказати, що нині ірландський танець є такою самою візитною карткою Ірландії, як її музика або пиво Guinness.

Останніми роками «шан-нос» набуває певної популярності серед танцюристів, які раніше виконували «сучасні» ірландські танці[2].

Примітки
  1. Frank Whelan. „The Complete Guide to Irish Dance“, Part 1 - Types of Irish Dance. в перекладі Дмитра Лєщєва (рос.). на сайті Humpty-Dumpty Dance School. Архів оригіналу за 24 серпня 2011. Процитовано 10 березня 2011.
  2. Олесій Попов. (09.12.2008). Старий та новий стилі ірландських танців (рос.). на сайті школи Céilidh. Архів оригіналу за 14.02.2012. Процитовано 12 березня 2011.
  3. д.іст.н. Л.І.Гольман; д.ист.н. А.Д.Колпаков, д.іст.н. В.Э.Куніна, д.іст.н. Ю.М.Саприкін (1980). Історія Ірландії. на сайті Бібліотека Якова Кротова (рос.). Москва: Мысль. Архів оригіналу за 2 червня 2012. Процитовано 10 березня 2012.
  4. Frank Roche. Передмова до третьої частини збірки „Roche’s Collection of Traditional Irish Music“. у перекладі Павла Антошкіна (рос.). на сайті школи Iridan. Архів оригіналу за 2 червня 2012. Процитовано 10 березня 2011.
  5. «Gaelforce Dance» відрізняється від інших ірландських труп тим, що являє собою не просто набір танцювальних номерів, а справжній спектакль з драматичним сюжетом
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.