Історія 1002-ї ночі

Назва твору натякає, що розповідь буде про Схід (Орієнт), буде продовження казок «Тисяча й одна ніч»[3]. Однак, «атмосферу 1001-ї ночі пропонує тільки початок, за яким незабаром настане розчарування»[4].

Шах Персії помирає із нудьги, йому обрид його гарем на 365 жінок, тож, за порадою головного євнуха Патонімоса, він вирішує поїхати на Захід, щоб розважитися[6]. У Відні на його честь влаштовують бал, де шах закохується у заміжню графиню Гелену В., і вимагає, щоб вона провела з ним ніч. Дипломатичного скандалу вдається уникнути завдяки баронові Тайтінґеру (нім. Alois Franz Baron von Taittinger), який підказує підіслати шахові Міцці Шінагль (нім. Mizzi Schinagl), яка є дуже схожою на графиню. Барон сам був закоханий у графиню свого часу, але графиня розірвала із ним стосунки. Пізніше він познайомився із Міцці, і завів роман із нею, хоча потім кинув вагітною, тож дівчина пішла в куртизанки. Барон відчуває певні докори сумління через цю всю ситуацію, але ці почуття не дуже сильні.

Шах не знаходить особливої розради в обіймах Міцці, але просить Патонімоса подарувати дівчині щось на згадку. Євнух, думаючи, що шах провів ніч із графинею, купляє дуже дороге намисто із перлів. Зрозумівши хто така Міцці, він жалкує, що подарунок занадто пишний, але все ж дарує намисто, і нічого не каже шахові. Міцці стає досить багатою — намисто оцінюють у 50 тисяч гульденів.

Міцці перестає працювати у борделі, але дуже бездумно поводиться з грошима, і потрапляє до жіночої в'язниці. Погіршуються і справи у самому борделі. Барон служить в армії, згодом вирішує пожертвувати гроші журналістові Лазіку (нім. Lazik), який хоче написати про ту «ніч у Відні», чим спричиняє скандал, і його самого звільняють з армії. Фінансові справи барона сильно погіршуються, йому складно бути цивільним. Він не хоче читати листів, розбиратися у господарстві, приймати складні рішення, і жити в глушині свого маєтку — він почувається приреченим. Єдиним світлим моментом стає для нього «відкриття» ворент-офіцера Зеновера (нім. Zenower), який хоче йому допомогти (пояснює, що йому зробити із майном; намагається викупити всі «книжечки Лазіка»), але його зусилля виявляються марними.

У в'язниці Міцці знайомиться із Маґдаленою Крейцер (нім. Magdalene Kreutzer), яка вважає, що Міцці повинна вимагати від барона грошей на їхнього спільного сина, що барон повинен забезпечити життя Міцці — принаймні можливість їй заробляти на життя самостійно. Барон придбав для Міцці паноптикум — воскові фігури, які давали можливість відтворити події тієї ночі у Відні.

Ксандль (нім. Xandl), син барона та Міцці погано вчиться та поводиться. Барон відчуває свою відповідальність за нього. Він дарує хлопцеві на день народження сто гульденів — Ксандль не дає ці гроші матері, витрачає частину на пиво та шнапс, купляє револьвер. Труммер (нім. Ignaz Trummer), партнер Маґдалени, забрав у нього решту грошей. За наступної нагоди хлопець вистрелив у нього, промахнувся, але у результаті потрапив до в'язниці через спробу вкрасти та вбити. Маґдалена звинувачує барона у тому, що той безвідповідально дав такі великі гроші хлопцеві.

Барон все ж вирішує спробувати відновити своє життя — відновитися в армії. Однак, до Відня знову збирається із візитом шах — і армійське керівництво вирішує пригальмувати справи, щоб уникнути можливих розмов. Коли барон розуміє, що ця вся історія ще далека від завершення — він покінчує життя самогубством. На час візиту шаха театр Міцці (нім. Welt-Bioscop-Theater) теж закрили. «Ніч шаха з колишньою коханкою барона Тайтінґера повинна бути прихованою, проте залишається лейтмотивом роману»[4].

Роман завершується другим приїздом шаха до Відня — тепер він уже не очікує нічого особливого від Заходу, але згадує про графиню В. Євнух розказує йому, що насправді ту ніч шах провів із куртизанкою Міцці. І її перли зараз виставлено на продаж. Шах просить викупити їх. Тепер намисто оцінюють у 200 тисяч гульденів.

• Гельмут Нюрнбергер (нім. Helmuth Nürnberger) бачив роман як «витончену й іронічну гру» автора (нім. „graziöses und ironisches Spiel“)[7].
• Гайнц Лунцер (нім. Heinz Lunzer) обговорював «генезис» роману[8].
• Марсель Райх-Раніцкі підкреслював вміле ставлення Рота до сентиментальності[9].
• Томас Дюлло (нім. Thomas Düllo) тлумачив цей роман у своїй дисертації в розділі «Сила невмотивованого і прокляття громадськості» (нім. Die Macht des Unmotivierten und der Fluch der Öffentlichkeit)[10].
• За Ульріке Штайервальдом (нім. Ulrike Steierwald) Тайтінґер тікає від власної історії[11]. Західна концепція суб'єкта стикається в романі «з неєвропейським мисленням» (нім. mit dem außereuropäischen Denken) й «іронізується» (нім. ironisiert)[12]. Пожертвувавши гроші журналісту Лазіку, Тайтінґер фінансує «профілактику» (нім. die Verhinderung) власного «сьогодення» (нім. Gegenwart)[13].
• Вільгельм фон Штернбурґ (нім. Wilhelm von Sternburg) посилається на два найважливіших елементи розповіді — сатиру і образ старої привабливої Австро-Угорщини[14].

Пітер Бове (нім. Peter Beauvais) екранізував роман із Йоганною Мац (нім. Johanna Matz), Вольтером Рейєром (нім. Walter Reyer) та Гансом Яраєм (нім. Hans Jaray). Екранізація вийшла в ефір 25 і 26 грудня 1969 року[15].

1. На початку травня 1940 року Німеччина окупувала Нідерланди (Sternburg, S. 471, 11. Z.v.u.).
2. Перший абзац третьої глави згадує, що пройшло 200 років з часу останньої облоги Відня (нім. Es waren gerade knapp zweihundert Jahre vergangen, seitdem der grausamste aller Mohammedaner gegen Wien herangerückt war)

• Die Geschichte von der 1002. Nacht (нім.)

• Thomas Düllo: Zufall und Melancholie: Untersuchungen zur Kontingenzsemantik in Texten von Joseph Roth. Diss. Münster 1991. 336 Seiten, ISBN 3-89473-819-7.
• Benoît Ellerbach: L’anti-conte de J. Roth : Le Conte de la 1002ème nuit ou l’implacable loi du rang. In: Forget, Philippe und Pesnel, Stéphane (Hrsg.): Joseph Roth, l'exil à Paris, Rouen 2017, S. 273-288.
• Heinz Lunzer: Die Versionen von Joseph Roths Roman „Die Geschichte von der 1002. Nacht“. Textkritische Überlegungen. In: Kessler, Hackert (Hrsg.): Joseph Roth. Interpretation – Kritik – Rezeption. Tübingen 1990.
• Helmuth Nürnberger: Joseph Roth. Reinbek bei Hamburg 1981. 159 Seiten, ISBN 3-499-50301-8.
• Marcel Reich-Ranicki: Der Romancier Joseph Roth. In: Kessler, Hackert (Hrsg.): Joseph Roth. Interpretation – Kritik – Rezeption, Tübingen 1990, S. 261–268.
• Ulrike Steierwald: Leiden an der Geschichte. Zur Geschichtsauffassung der Moderne in den Texten Joseph Roths. Diss. München 1992. 198 Seiten, ISBN 3-88479-880-4.
• Wilhelm von Sternburg: Joseph Roth. Eine Biographie. Kiepenheuer & Witsch, Köln 2009 (zweite Auflage 2010). ISBN 978-3-462-05555-9.