Анабель Бюкар

Народилася 7 лютого 1915 року в місті Клертон, штат Пенсильванія, в родині бідного фермера — іммігранта з Югославії Івана Бюкара, який втративши дружину, годував більше десяти своїх дітей.

Після закінчення Піттсбурзького університету пішла на державну службу. Маючи бажання взяти посильну участь у війні проти нацистської Німеччини, прийняла пропозицію вступити на роботу в розвідку військово-повітряного флоту США. Потім переведена на службу в основну американську розвідувальну організацію — Управління стратегічних служб, де отримала призначення у відділ «іноземних національностей» УСС. Два роки пропрацювала в Бюро військової інформації.

З 1946 працювала клерком американського посольства в СРСР, в Бюро по збору інформації, у тому числі для ілюстрованого російськомовного журналу «Америка».

В лютому 1948 року Анабель оголосила про своє заміжжя із солістом Московського театру оперети Борисом Лапшиним (1910 року народження) і бажання залишитися жити в СРСР, попросила політичний притулок[3]. Вона заявила: «Це хороші люди… вони роблять все можливе для того, щоб зробити цей світ кращим місцем для життя»[4]. Насправді, це була добре спланована спецоперація МГБ. Операцію очолив особисто генерал-лейтенант Райхман, він спеціалізувався на оперативних комбінаціях.[5]

У 1949 році в Москві у видавництві «Літературної газети» вийшла пропагандистська книга Анабель Бюкар «Правда про американських дипломатів», яка була підготовлена від її імені радянськими спецслужбами[3], представила вельми непривабливу картину американського посольства в Москві як збіговиська аморальних дегенератів, зациклених на антирадянській параної і які «роблять все від них залежне для того, щоб викликати світову катастрофу»[3]. Також викривалася їх шпигунська і спекулянтська діяльність, були представлені неприємні характеристики багатьох співробітників посольства: Джордж Кеннан, Лой Гендерсон та ін., в руках яких, як стверджувалося в книзі, цілком перебувала доля радянсько-американських відносин[3]. Книга Бюкар стала однією з перших радянських антиамериканських публікацій періоду холодної війни.

Анабель отримала радянське громадянство, квартиру в Москві і роботу диктором на радіо. Історія мала гучний розголос і в рамках пропагандистського протистояння «холодної війни» навіть піддалася екранізації (хоча сама Бюкар була категорично проти). Відомому режисерові Олександру Довженку було доручено екранізувати книгу (на головну роль Анни Бедфорд була запрошена Лілія Гриценко). Однак фільм «Прощавай, Америко!» виходив невдалим, неодноразово редагувався, перероблявся і в березні 1951 року був остаточно закритий. Мабуть, цей факт став основою для чуток, що А. Бюкар повернулася в США і тому «Кращий друг радянських кінематографістів Йосип Сталін наказав фільм про цю американку закинути на найдальшу полицю»[6].

Насправді, вона залишилася зі своєю новою родиною в Москві, народила сина, працювала диктором Головної редакції радіомовлення на США і Велику Британію Московського радіо під прізвищем Лапшина-Бюкар. Зокрема, у своєму виступі 15 січня 1953 року Бюкар заявила: «Ця атмосфера миру, спокою і щастя в Радянському Союзі особливо благотворна в ці дні, коли військова пропаганда і воєнний психоз панує в багатьох країнах світу, я легко можу зрозуміти, як це все згубно діє на нерви та здоров'я простих людей»[7]

Анабель також продовжувала контактувати з родичами в Америці, регулярно перезвонюючись з ними аж до 1990-х років. Зі слів одного з її родичів, який спілкувався з нею по телефону, в 1990-х вона втратила свого сина, який загинув в автокатастрофі, а також чоловіка, який помер після цього[4]. У 1995 вона протестувала проти планів Володимира Дмитрієва, першого заступника Генерального директора Державного фонду кінофільмів РФ відновити фільм «Прощавай, Америко!», але безуспішно[8].

Померла в Москві в 1998 році[4].

• Аннабелла Бюкар. Правда об американских дипломатах. — М.: Издание «Литературной Газеты», 1949. — 132 с.
• Анабелла Бюкар, Ральф Паркер. Подлость союзников: Как Запад предавал Сталина. Перевод с английского С. Соколова. — М.: Эксмо: Алгоритм, 2011.