Анджело Брандуарді

Найперший альбом Анджело Брандуарді ― результат співпраці з композитором і обдарованим виконавцем Мауріціо Фабріціо, не був виданий. Перший виданий альбом ― «Анджело Брандуарді» («Angelo Branduardi», 1974).

Альбом «Ла луна» («La luna»), до якого увійшли «Сповідь хулігана» і ніжна пісня, що дала назву всьому альбому, став початком успіху наступних робіт. Широку популярність здобув альбом «Алла ф'єра делль'ест» («Alla fiera dell'est», 1976 р.). За ним послідували «Ла пульче д'аккуа» («La pulce d'acqua», 1978 р.) і «Кольї ла пріма мела» («Cogli la prima mela», 1979 р.). У цих альбомах А. Брандуарді використовував теми старовинної музики, в основному епохи Відродження та раннього бароко. Пісню «Alla fiera dell'est» люблять італійці всіх вікових груп за своєрідну фольклорну форму, в якій початковий сюжет повторюється, збагачуючись новими деталями. Джерелами для текстів пісень послужили найрізноманітніші сюжети і теми: «Танець смерті», сюжет про наречену сатани, традиції Китаю, американських індіанців, друїдів, а також біблійні апокрифи. Успіх концертам забезпечило застосування незвичайних інструментів, серед яких цимбали, флейта Пана, лютня, кларнет, разом зі звичними гітарами та барабанами.

Наступні альбоми відзначені зростаючим прагненням композитора до експериментування і змін. В альбомі «Брандуарді» («Branduardi», 1981 р.) звучать більш особисті інтонації. Пісні в «Черкандо л'оро» («Cercando l'oro», 1983 р.) мають складні, вишукані аранжування. Альбом «Брандуарді канта Єйтс» («Branduardi canta Yeats», 1985 р.) ― данина поваги Вільяму Єйтсу. В альбомі «Пане е розе» («Pane e rose», 1988 р.) вимальовуються вже більш похмурі картини життя і смерті. Пісні А. Брандуарді 1980-х років ще нагадують за стилем більш ранні, але, здається, вже втратили ту сильну ритмічну енергію, якою відзначені такі його шедеври, як «Балло ін фа діезіс міноре» («Ballo in Fa Diesis Minore») і «Кольї ла пріма мела» («Cogli la prima mela»). Альбом «Іль ладро» («Il ladro», 1991 р.) відноситься до важкого, на межі депресії, періоду в житті А. Брандуарді, що відгукнулося в похмурому стилі співу.

В альбомі «Сі пуо фаре» («Si puó fare», 1993 р.) вже немає колишніх похмурих інтонацій, але тепер співак намагається позбутися образу «менестреля», який став для нього занадто тісним. У 1994 р. вийшов альбом «Доменіка е лунеді» («Domenica e Lunedì»), присвячений Франко Фортіні.

У 1996 році, під час святкувань з приводу відновлення собору в Спілімберго після катастрофічного землетрусу 1976 року, А. Брандуарді записує незвичайний альбом «Футуро антіко» («Futuro Antico»), в якому він виступає як музикант раннього бароко. Він використовує наявний музичний матеріал, змішує його зі своїми мелодіями, додає слова. Цей досвід отримав продовження в альбомах «Футуро антіко II» («Futuro Antico II»), «Футуро антіко III» («Futuro Antico III») і так далі.

У 1998 р. А. Брандуарді разом з італійським коміком і письменником Джорджо Фалетті працював над альбомом «Іль діто е ла луна» («Il dito e la luna»).

Створюючи альбом «Л'інфінітаменте пікколо» («L'infinitamente piccolo»), А. Брандуарді переробив старовинні музичні теми і взяв слова з творів Франциска Ассизького і текстів про нього. На цю ж тему Брандуарді написав мюзикл «Франческо» («Francesco»).

У 2003 р., в період, зазначений посиленням расистських настроїв і нетерпимості, в новому альбомі «Альтро ед альтрове» («Altro ed altrove») А. Брандуарді зібрав історії про кохання з різних культур.