Арслан-шах (султан Газні)
Арслан-шах (*д/н бл. 1091 — 1118) — володар Газневідського султанату в 1116—1117 роках. Ім'я перекладається як «Цар-лев». Повне ім'я Султан аль-Даула Абул-Мульк Арслан-шах ібн Масуд.
| Арслан-шах | |
|---|---|
| Народився |
бл. 1091 Газні |
| Помер |
1118 Газні ·страта |
| Країна | Газневідська імперія |
| Національність | тюрки |
| Титул | султан газні |
| Посада | Sultan of the Ghaznavid Empired |
| Термін | 1116—1117 роки |
| Попередник | Ширзад |
| Наступник | Бахрам-шах |
| Конфесія | сунізм |
| Рід | Газневіди |
| Батько | Масуд III |
| Мати | Гаухар-хатун |
| Діти | 1 син |
Життєпис
Походив з династії Газневідів. Син султана Масуда III і Гаухар-хатун, доньки Малік-шаха I, султана Великих Сельджуків. Народився близько 1091 року в Газні. У 1116 році влаштував змову проти брата Ширзада, що посів трон Газні після смерті батька у 1115 році. Інших членів родини Арслан-шах наказав засліпити та запроторити до в'язниці. Лише брат Бахрам-шах зумів врятуватися, оскільки перебував у Заміндаварі. У 1116 році Арслан-шах завдав поразки Бахрам-шаху в битві при Тігінабаді (неподалік від Кандагару), змусивши тікати до Хорасану.
Втім, Бахрам-шах дістав підтримку Ахмада Санджара, маліка Хорасану. Останній намагався виступити посередником у боротьбі між братами. Проте Арслан-шах відкинув цю пропозицію. Тоді сельджуцьке військо вдерлося до Газневідського султанату. У битві при Газні 1117 року султан Арслан-шах зазнав нищівної поразки й вимушений був тікати до Лахора. Новим султаном став Бахрам-шах. Втім, у 1118 році Арслан-шах повернувся з намаганням відняти владу у брата. Проте за підтримки Ахмада Санджара султан Газні відбив усі спроби Арслан-шаха.
Після цього він втік до Керманського султанату, сподіваючись здобути тут підтримки, проте марно. 1118 року потрапив у полон до Бахрам-шаха, який стратив Арслан-шаха.
Джерела
- C. S. Bosworth, The Later Ghaznavids in Afghanistan and Northern India 1040—1186, Edinburgh, 1977
- Bosworth, C. Edmund (2001). «GHAZNAVIDS». Encyclopaedia Iranica, Vol. X, Fasc. 6. London et al. pp. 578—583.