Атмосфера Меркурія

Атмосфера Меркурія — розріджена газова оболонка планети Меркурій, головним джерелом якої є сонячний вітер.

Склад атмосфери

При прольоті космічного апарату «Марінер-10» повз Меркурія було встановлено наявність у планети гранично розрідженої атмосфери, тиск якої в 5·10^11 разів менший тиску земної атмосфери. В таких умовах атоми частіше стикаються з поверхнею планети, ніж один з одним. Атмосферу складають атоми, захоплені з сонячного вітру або вибиті сонячним вітром з поверхні, — гелій, натрій, кисень, калій, аргон, водень. Середній час життя окремого атома в атмосфері — близько 200 діб.

Водень і гелій, ймовірно, надходять на планету з сонячним вітром, дифундуючи в її магнітосферу, і потім йдуть назад в космос. Радіоактивний розпад елементів в корі Меркурія є іншим джерелом гелію, і аргону-40, що утворюється в результаті розпаду слабкорадіоактивних природних ізотопів калію-40. Присутні водяні пари, що виділяються в результаті ряду процесів, таких як удари комет об поверхню планети, із водню сонячного вітру і кисню, що міститься в оксидах порід і мінералів, сублімація льоду, який, можливо, знаходиться в постійно затінених полярних кратерах. Знаходження значного числа пов'язаних з водою іонів, таких як O+, OH- і H2O+, стало несподіванкою для дослідників[1][2].

Походження іонів води

Так як значне число цих іонів було знайдено в навколишньому Меркурію космосі, вчені припустили, що вони утворилися з молекул води, зруйнованих на поверхні або в екзосфері планети сонячним вітром[3][4].

Атмосферний хвіст

5 лютого 2008 група астрономів з Бостонського університету під керівництвом Джеффрі Бомгарднера оголосила про відкриття у Меркурія кометоподібного хвоста довжиною понад 2,5 млн км. Виявили його при спостереженнях з наземних обсерваторій в дублетній спектральній лінії натрію. До цього було відомо про хвіст довжиною не більше 40 тис. км. Перше зображення хвоста цією групою було отримано в червні 2006 року за допомогою 3,7-метрового телескопа Військово-повітряних сил США обсерваторії на горі Халеакала (Гаваї), а потім використовували ще три менших інструменти: один на Халеакала і два на обсерваторії Макдональд (штат Техас). Телескоп з 4-дюймовою апертурою (100 мм) використовувався для створення зображення з великим полем зору. Зображення довгого хвоста Меркурія було отримано в травні 2007 року Джоді Вілсоном (старший науковий співробітник) і Карлом Шмідтом (аспірант)[5]. Видима кутова довжина хвоста для спостерігача із Землі становить близько 3°.

Нові дані про хвіст Меркурія з'явилися після другого і третього прольоту АМС «Мессенджер» на початку листопада 2009 року[6]. На основі цих даних співробітники НАСА змогли запропонувати модель даного явища[7].

Див. також

Примітки
  1. Hunten, D. M.; Shemansky, D. E.; Morgan, T. H. (1988). The Mercury atmosphere. Mercury. University of Arizona Press. ISBN 0-8165-1085-7. Архів оригіналу|archiveurl= вимагає |url= (довідка) за 25 червня 2010. Процитовано 18 травня 2009.
  2. Lakdawalla, Emily. (3 липня 2008). MESSENGER Scientists 'Astonished' to Find Water in Mercury's Thin Atmosphere. Архів оригіналу за 20 січня 2013. Процитовано 18 травня 2009.
  3. Zurbuchen T. H. et al. MESSENGER Observations of the Composition of Mercury’s Ionized Exosphere and Plasma Environment // Science. — 2008. — Vol. 321, no. 5885. — P. 90—92. — DOI:10.1126/science.1159314. — PubMed.
  4. Instrument Shows What Planet Mercury Is Made Of. University of Michigan. 30 червня 2008. Архів оригіналу за 22 травня 2012. Процитовано 18 травня 2009.
  5. Boston University Astronomers Map Full Extent of Mercury's Comet-Like Tail. Архів оригіналу за 17 квітня 2012. Процитовано 26 лютого 2016.
  6. Hidden Territory on Mercury Revealed. Архів оригіналу за 22 травня 2012. Процитовано 26 лютого 2016.
  7. MESSENGER Teleconference Multimedia Page. Архів оригіналу за 22 травня 2012. Процитовано 10 червня 2011.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.